«Тату, їдь звідси. Це не моя дитина. За нами стежать…»
Я їхав розпеченими вулицями міста, коли біля старої церкви побачив жінку з немовлям на руках.
Вона стояла босоніж на розпеченому асфальті й простягала руку до машин. На ній була брудна, колись рожева кофта, волосся збилося в пасма, а дитину вона притискала до себе так міцно, наче переймалася, що хтось відбере.
Я ніколи не проїжджав повз людей із маленькими дітьми. Загальмував, дістав із гаманця п’ятсот гривень і опустив скло.
Жінка підійшла до машини. Я простягнув їй гроші й лише тоді підвів очі. У мене похололо всередині. Переді мною стояла моя донька.
Моя Ксюша. Дівчинка, яку я колись називав принцесою. Та, якій купував найкращі сукні, возив на море й обіцяв, що вона ніколи ні в чому не матиме потреби.
Тепер вона стояла босоніж на брудному узбіччі, з порожніми очима й чужою дитиною на руках.
Вона теж мене впізнала. Її обличчя на мить змінилося, а потім вона нахилилася до відчиненого вікна й прошепотіла:
— Тату, їдь звідси. Це не моя дитина. За нами стежать.
Я не відразу зрозумів, що вона сказала.
— Ксюша?..
— Будь ласка, дай гроші й їдь. Мені потім дістанеться.
Я подивився їй за спину. Біля кіоску з напоями стояв хлопець у чорній футболці. Він удавав, що розмовляє телефоном, але дивився просто на нас.
Я поклав гроші на сидіння й відчинив дверцята.
— Сідай у машину.
— Тату, не треба!
— Ксюша, сідай.
Я не кричав. Просто сказав так, як колись говорив їй у дитинстві, коли вона щось накоїла.
Вона ще мить вагалася, потім відчинила задні дверцята й сіла, притискаючи до себе дитину.
Хлопець біля кіоску прибрав телефон і рушив до нас. Я зачинив двері, заблокував замки й виїхав на дорогу.
У дзеркалі побачив, як він нахилився, підняв із землі мою купюру й поклав до кишені.
Ми мовчали кілька хвилин. Потім я запитав:
— Ти чому не в Києві?
Ксюша коротко засміялася. То був якийсь сухий, неприродний сміх.
— Тату, я там лише рік прожила.
Я подивився на неї в дзеркало.
— Як це — рік? Ти ж казала, що навчаєшся.
— Я багато чого казала.
На її руках лежав згорток із дитиною. Хлопчик був місяців восьми. Голова схилилася набік, рот трохи відкритий. Машину труснуло на нерівності, але малюк навіть не ворухнувся.
— Він спить?
— Так.
— Чому такий млявий?
Ксюша нервово озирнулася.
— Йому дають ліки. Лєна каже, щоб не плакав. Я не знаю, які саме. Вона сама їх дає.
— Хто така Лєна?
— Тату, його треба повернути до шостої. Вона буде шукати. Відвези мене назад, будь ласка. Скажи, що ти просто дав гроші. Я скажу, що не знаю тебе…
Я вже не слухав. Попереду була обласна дитяча лікарня. Я звернув до приймального відділення. Ксюша побачила вивіску й почала смикати ручку дверцят.
— Ні! Не треба! Ти не розумієш! Нас заберуть! Мене відправлять у місце, де не хочеться бути! Гоша мене не пробачить!
Це ім’я я почув уперше.
— Хто такий Гоша?
— Не треба, тату! Ти все зіпсуєш!
Я не відповів. Дивився на дитину й думав про одне: чому вона навіть не реагує на дорогу? Чому не плаче? Чому в неї така неприродна сонливість?
У приймальному відділенні хлопчика одразу забрали до оглядової кімнати. Лікарка оглянула його, запитала, коли востаннє їв, чи була температура, чи давали йому якісь ліки.
Ксюша відповідала плутано.
— Я не знаю. Це не моя дитина.
— Тоді чому ви його принесли?
— Мені сказали потримати.
Лікарка подивилася на мене.
— А ви хто?
— Дідусь. Я його дідусь.
Я сказав це автоматично, хоча ще хвилину тому навіть не знав, як звати хлопчика.
— Документи на дитину маєте?
— Ні. Ми зараз усе з’ясуємо.
— Спершу треба з’ясувати, що з малюком. Ми мусимо повідомити відповідні служби.
Дитину віднесли на обстеження. Ксюша спробувала піти за медсестрою, але лікарка попросила її зачекати.
За якийсь час до лікарні приїхали працівниця служби у справах дітей та поліцейський. Його звали Корнєєв. Він представився й попросив розповісти, звідки в нас дитина.
Я хотів сказати, що все поясню сам, але Ксюша поклала долоню мені на плече.
— Тату, не треба.
— Ксюша, мовчи поки що. Я викличу адвоката.
Вона похитала головою.
— Ти навіть не знаєш, як його звати.
Я замовк.
— Як звати дитину? — запитав Корнєєв.
Ксюша опустила очі.
— Лєна називає його Бусею. А справжнього імені я не знаю.
— А Лєна хто?
І тоді донька почала розповідати.
Вона говорила тихо, але майже не зупинялася. Лише одного разу попросила води.
Виявилося, що до Києва вона вступила після школи. Спочатку справді навчалася, винаймала квартиру з подругою, надсилала мені фотографії з університету й розповідала про нових знайомих.
А потім познайомилася з Денисом.
Він здавався їй дорослим, упевненим, умів красиво говорити й переконував, що навчання — марнування часу. Згодом вона закохалася і він її затяг у негарну компанію.
Ксюша покинула навчання, але мені про це не сказала. Спочатку соромилася, а згодом уже не могла пояснити, куди поділося її колишнє життя.
Денис був родом із нашого міста. Коли його мати продала будинок і переїхала, вони повернулися сюди. Оселилися в дешевій кімнаті неподалік залізниці.
Моя донька жила за двадцять хвилин їзди від мого дому. А я навіть не підозрював.
— А гроші, які я тобі переказував? — запитав я.
Ксюша не підвела очей.
— Денис забрав картку. Казав, що так зручніше. Я спочатку сперечалася, а потім перестала.
— Ти ж отримувала десять тисяч щомісяця.
— Я знаю.
— І жодного разу не сказала, що тобі потрібна допомога?
— Я брехала тобі, тату. Казала, що все добре, що в мене заняття, що ми з дівчатами кудись їдемо. А насправді…
Вона замовкла.
Дениса згодом затримали. Перед тим він устиг набрати боргів. Частину з них почали вимагати від Ксюші.
Саме тоді в її житті з’явився Гоша. Він не був її чоловіком чи родичем. Просто людина, яка пропонувала просити милостиню. Ксюшу поставили біля церкви просити гроші.
— Він сказав, що з моїм обличчям люди більше подають, — пояснила вона. — А якщо я не принесу потрібну суму, то матиму проблеми.
— А дитина?
— Лєна дає його на кілька годин. Вона живе неподалік. Каже, що так заробляє на харчування. Я не знаю, звідки в неї дитина і чому вона не може бути з ним сама.
— А ти чому погодилася?
Ксюша стиснула пальці.
— Бо Гоша сказав, що з дитиною люди більше дають. І бо я не могла відмовитися.
Я заплющив очі.
Моя донька стояла на вулиці з чужою дитиною, щоб заробити гроші для людей, які тримали її на гачку.
А я два тижні тому розмовляв із нею телефоном, дивився футбол і навіть не помітив, що вона майже не відповідає на запитання.
Дитину залишили в лікарні. З хлопчиком було все добре і це було найважливіше.
Ксюшу того вечора не затримували. Поліцейський попросив її залишатися на зв’язку й не виїжджати з міста. Він пояснив, що її свідчення важливі, а історію з дитиною та з тими людьми, перевірятимуть окремо.
Коли ми вийшли з лікарні, я посадив доньку в машину й поїхав додому. Марина відчинила двері в домашньому халаті. Я попередив її телефоном, але, мабуть, не зміг пояснити, що сталося.
Вона подивилася на Ксюшу — на її брудні ноги, виснажене обличчя, порвану кофту — і не поставила жодного запитання.
— Ходімо у ванну. Зараз принесу рушник.
Ксюша пройшла за нею.
Ми з Мариною одружені чотири роки. Донька ніколи не приховувала, що не приймає мою нову дружину. Після весілля вона стала ще рідше бувати вдома, а потім поїхала навчатися до Києва.
Я не скажу, що Марина була їй близькою. Але вона кілька разів просила мене навідатися до доньки.
— Сергію, ти хоч раз можеш приїхати до неї без попередження? Побачити, як вона живе?
Я відповідав, що зараз багато роботи, відкриття магазину, постачальники, перевірки. Обіцяв поїхати пізніше.
Пізніше так і не настало.
Тепер Марина стояла на кухні й мовчки різала хліб. Потім пішла до спальні, відчинила шухляду комода й переклала свої прикраси до шкатулки.
— Що ти робиш? — запитав я.
— Ховаю гроші й коштовності.
— Це моя донька.
— Я знаю, Сергію. Але ти сам чув, що вона сказала. Вона зараз у такому стані, що краще від гріха подалі. Я не хочу нікого звинувачувати, але й удавати, що нічого не сталося, не збираюся.
Я хотів образитися. Натомість мовчки забрав із тумбочки гаманець і ключі від машини.
Коли Ксюша вийшла з ванної в Марининому халаті, вона побачила, як я відношу речі до кабінету.
— Правильно зробила, що сховала, — сказала вона. — Я б теж могла взяти.
Марина нічого не відповіла. Лише поставила перед нею тарілку з макаронами. Ксюша довго дивилася на їжу, а потім почала їсти.
Перші дні вона майже весь час спала. А потім якось заспокоїлася.
— Тату, дай мені хоча б на дорогу! Я сама піду!
— Куди ти підеш?
— Туди, де мене чекають!
— Тебе там не чекають, Ксюша. Тебе використовують.
Вона відштовхнула мене.
— Ти нічого не знаєш! Ти ніколи нічого не знав!
Ці слова образили, бо були правдою.
У неділю вранці мені зателефонували з невідомого номера. Чоловічий голос був спокійним і навіть ввічливим.
— Сергію Миколайовичу? Ваша донька має борг. Сто п’ятдесят тисяч гривень. І це ще без урахування того, що ви забрали дитину й створили людям проблеми.
— Яку дитину?
— Не вдавайте. Ви ж людина ділова. Думаю, розумієте, що борги треба повертати.
— А якщо не поверну?
— Тоді поговоримо інакше. Я вам ще зателефоную.
Зв’язок обірвався. Я стояв посеред кімнати з телефоном у руці й думав, що сто п’ятдесят тисяч для мене не такі вже й великі гроші. Можна заплатити, і доньку залишать у спокої.
Я завжди так робив. Якщо виникала проблема, знаходив людину, яка могла її владнати. Штраф, домовленість, оплата, подарунок — усе мало свою ціну.
Та цього разу за моєю спиною стояла Ксюша.
— Це Гоша?
— Не знаю.
— Ти йому заплатиш?
— Якщо треба, заплачу.
Вона сіла на стілець.
— Не треба, тату. Він не відстане. Сьогодні сто п’ятдесят тисяч, а за місяць попросить ще. Він тепер знає, що в мене є батько з грошима.
Я хотів заперечити, але вона продовжила:
— Ти пам’ятаєш, як я дзвонила тобі позаминулої зими? Уночі?
Я пам’ятав. Тоді вона плакала й казала, що їй погано, що хоче додому хоча б на тиждень. А в мене саме був ремонт у магазині. Я відповів, що зараз не можу приїхати, але перекину гроші, щоб вона кудись сходила й відволіклася.
— Я тоді вже була тут, — сказала Ксюша. — На Заводській. Хотіла тобі все розповісти. Але ти сказав, що переказав гроші, і я вирішила, що більше нічого не треба.
— Ксюша…
— Ти завжди платив, тату. А я завжди вигадувала, щоб ти не приїжджав. Нам обом було зручно.
Я сів навпроти. Мені хотілося сказати, що я її люблю, що працював заради неї, що вона мала все, чого не було в мене в дитинстві.
Але я зрозумів: вона не звинувачує мене в тому, що я не купив їй щось дороге. Вона говорить про те, що я не був поруч. І на це мені нічого було відповісти.
Наступного дня я поїхав до поліції й розповів про дзвінок. Корнєєв попросив не поспішати з передачею грошей і не намагатися самостійно зустрічатися з людьми, які створюють проблему її доньці.
Ми домовилися, якщо чоловік зателефонує знову, я зафіксую розмову й повідомлю слідчого. Далі вони мали вирішити, чи є можливість провести контрольовану передачу грошей.
— І ще одне, — сказав Корнєєв. — Не намагайтеся самотужки розібратися з цими людьми. Не додавайте проблем вашій дочці.
Я кивнув.
Увечері чоловік зателефонував знову. Я записав розмову. Він назвав місце й час зустрічі, але сам не прийшов.
Наступного дня я взяв участь у погодженій з поліцією передачі коштів. На місці з’явився молодий хлопець у чорній футболці — той самий, якого я бачив біля церкви.
Він забрав пакет, зазирнув усередину й задоволено кивнув.
— От бачите, можна ж було нормально домовитися.
За мить до нього підійшли поліцейські. Я стояв біля машини й дивився, як хлопця затримують. Не відчував радості. Лише втому й гіркоту.
Він був зовсім молодий. Але саме цей хлопець дивився на мою доньку, коли вона стояла босоніж біля церкви й просила милостиню.
Гоші серед затриманих не було. Згодом з’ясувалося, що він змінив номер телефону й переховується. Слідство тривало, а мені пояснили, що швидкого результату чекати не варто.
Я більше не намагався купити спокій. Про дитину я дізнався від працівниці служби у справах дітей.
Його справжнє ім’я було Тимофій. Після лікарні хлопчика тимчасово влаштували під опіку держави, оскільки дорослі, які мали б відповідати за нього, не змогли пояснити, чому він опинився в такій ситуації.
Лєну, яка передавала його Ксюші, теж перевіряли. Виявилося, що вона не була матір’ю хлопчика, а лише доглядала за ним за домовленістю з його родичкою. Її роль у цій історії ще належало з’ясувати.
Ксюша довго мовчала, коли я розповів їй про Тимофія.
— Вона його любить, тату, — нарешті сказала вона. — Лєна. Вона завжди купала його ввечері. Навіть коли сама була напідпитку. У тазику, теплою водою, але купала.
Я не знав, що відповісти.
Любов не виправдовувала того, що сталося з дитиною. Але я вже розумів, що життя рідко ділиться на людей, які цілком добрі, і тих, які цілком погані. Іноді людина може любити дитину й водночас завдавати їй шкоди.
У п’ятницю Ксюша погодилася поїхати на лікування. Її потрібно було перевірити, показати психологу. Вона сама зібрала речі: кілька футболок, зубну щітку, тапочки й старий зошит.
— Грошей не треба, — сказала вона.
— Добре.
— У неділю привези яблук.
— Приїду.
— Тільки сам. Не передавай із кимось.
Я кивнув.
У неділю ми сиділи на лавці у дворі лікарні. Спочатку розмовляли про їжу, сусідів по палаті, лікарів. Потім Ксюша згадала море.
— Пам’ятаєш, як ми їздили, коли мені було вісім? Мама тоді обгоріла в перший день і ходила з рушником на плечах.
— Пам’ятаю, — відповів я.
Ми довго мовчали.
Через тиждень дочку виписали з лікарні. Вона сиділа на бордюрі в лікарняних капцях з пакетами. Побачивши мене, не підвелася. Я відчинив пасажирські дверцята.
— Поїхали.
Вона довго дивилася на мене, потім підвелася й сіла в машину. На заправці я купив їй два гарячі бутерброди й чай. Вона їла мовчки, крихти падали на ноги, а я сидів поруч і не ставив запитань. Ми повернулися додому.
Я почав відмовлятися від деяких робочих поїздок, переніс кілька зустрічей, попросив керівника магазинів самостійно розв’язувати поточні питання. Уперше за багато років я зрозумів, що робота не може бути відповіддю на все.
Марина теж не залишилася осторонь. Вона не намагалася замінити Ксюші матір і не вимагала від неї вдячності. Просто іноді передавала чистий одяг, фрукти й необхідні речі.
Ксюша поки не повернулася до навчання. Не знайшла роботу. Не відновила колишні стосунки з друзями. Я більше не називав її своєю принцесою. Не тому, що перестав любити. Просто тепер бачив перед собою не маленьку дівчинку, яку можна захистити грошима, а дорослу людину, яка наробила помилок і потребувала допомоги, а не чергової красивої обіцянки.
Поки вона живе з нами, а далі побачимо. Можливо піде працювати у мій магазин, якщо не хоче навчатися.
