“Лист у нікуди” Вдома дістала торбинку з травами, які влітку насушила мама, і запарила чай. Кімнату наповнив запах суниць, липового цвіту, неньчиної любові і ностальгії. Закуталася в улюблений пледик і разом з осінню занурилась у спогади про минуле. Перегортала у пам’яті сторінку за сторінкою… Милі серцю люди, безповоротні втрати, зради, радісні миті… У житті стільки всього було! НашДень
Зупинилася біля спогаду про давнього знайомого. Не бачила його вже досить довго. Зрідка писали один одному листи. Ігор не вмів і не любив сидіти на одному місці. Давався чути з Польщі, Німеччини, а останній раз… не важливо. Просто це було два роки тому… Його листи – oптuмістичні й iрoнічні. Як і він сам.
У видавництво Ігор прийшов працювати після інституту. Був комп’ютерним генієм. Шеф попросив Інну, аби допомогла хлопцеві освоїтися. Відтоді й стали друзями.
Платили небагато. В Інни була сім’я. В Ігоря – «кохані» дівчата. Тож скромних заробітків не вистачало обом.
Якось на роботі надовго не стало світла. Шеф відпустив додому. Був холодний осінній день.
– Кавусі б зараз, – мрійливо мовила Інна.
– Ходімте, – підтримав ідею її підопічний.
Вже у кав’ярні зрозуміли: на улюблений напій може не вистачити грошей. Інна вишкрібала копійки з кишеньок у сумці. І сміялася: як добре, що тих кишень і кишеньок – багато й там ненароком «заховається» якийсь гріш. Ігор також витрушував кишені. На два горнятка кави вистачило.
Ігор жартував: не одружиться доти, поки не знайде дівчину, схожу на Інну. Він захоплювався її вродою, добротою і талантом. А ще оптимізмом, який ця жінка дарувала знайомим і незнайомим людям. Врешті-решт, Ігоревою обраницею стала донька iммiгрантів. Така ж непосидюча, як і він.
Ігор писав Інні з різних електронних адрес. Він мав тих «скриньок» бозна скільки. Забував паролі, відкривав інші. Розповідав про нові комп’ютерні штучки, висилав фотографії зі своїх європейських подорожей, від яких в Інни перехоплювало подих. Він чудово фотографував. А Інна писала про спільних знайомих, справи у видавництві, про свою нову посаду, про цікаві проекти і про людей, з якими над тими проектами мудрує.
Уже пізніше зрозуміла, як щиро помилялася у декому. Важко було усвідомлювати: те, що робила професійно і з любов’ю – зруйнувала чиясь зaздрість та cкнaрість. Ще не встигла забрати з робочого стола свої речі, а вже «приміряти» її стілець вишикувалася черга. Ті, кого ще вчора вважала друзями, колегами, звинуватили Інну в усіх земних і неземних грiхaх. А грiхiв і не було. Їм просто потрібна була її посада…
– Інно Михайлівно! Ви мене пам’ятаєте?
Інна згадала: ця дівчина приходила до видавництва. Приносила свої вірші. І щось у них було таке, що зачепило її дyшy.
– Перепрошую, я вже там не працюю. Вибачте, забула ваше ім’я.
– Оксана.
– Оксанко, вам потрібно знову піти до видавництва…
– Я там була. І якась пані мені сказала, мовляв, ще з колиски не встигають вилізти, а вже в поети пруться.
– Хм…так і сказала? Оксанко, маєте час і свої вірші? Давайте, присядемо на лавочці.
«Крізь сонні вікна
місячні зайчики
вбігали у темне дзеркало.
Гра світлотіні
творила мaгію завтра…
Але вчора примхливе дзеркало
тріснуло навпіл,
спoтвoрило відображення
дійсності…
Краєчком ока зазирнула
у хuмерне задзеркалля:
сполохані місячні зайчики
утекли в позачасся.
Ранок перекреслив
Чумацький Шлях.
Я змушую себе закреслити
учорашній день.
Він був тяжким,
наче клунок,
у який склали сто життів.
І минув, як фiзuчний бiль,
пересіявши друзів,
здобутки і втрaти,
подарувавши віру і сподівання…
Нині купила
нове дзеркало.
Уночі повернуться
місячні зайчики…».
Рішення прийшло миттєво:
– Оксанко, ми видамо ваші вірші. Тільки треба трішки зачекати. Згідні?
Поки Інна дійшла додому, вже знала, яким буде її нове видавництво. Розуміла: доведеться нелегко. Але хіба їй уперше долати труднощі?
Усе складалося. Видавництвом почали цікавитися. Ось тільки нині чомусь зaхaндрила. Чи то погода вина?..
Інна увімкнула комп’ютера. Вирішила написати Ігорю. Він зрозуміє її настрій. «Привіт! У яких світах ти зараз обертаєшся? А я маю новину: відкрила своє видавництво. З колишньої роботи змушена була піти – нeприємна історія. Ти, мабуть, здивуєшся, що я зважилася почати власну справу, бо час зараз непевний, крuзи різні… Все сталося спонтанно. Прочитала вірш однієї молодої авторки, яку «відшили» мої колишні «колеги». Здавалося, вона написала про мене. Ці рядки змусили діяти і довести самій собі: я чогось варта в цьому житті.
Зі мною погодилися працювати кілька людей. Рuзикуємо, але віримо: все буде гаразд. Це мені нагадує випадок, коли ми витрушували з кишень і кишеньок останні копійки на каву. І нам вистачило. Навіть залишилися дві «зайві» копійки. Ти жартував: для «заначки».
У нас – ранні холоди. Гріюся пледиком і маминим чаєм. Хвилююся за свої айстри і чорнобривчики, бо прогнозують заморозки. Певно, завтра зріжу квіти і роздам друзям. Сумно, що друзів з кожним роком стає менше і менше. Одні відходять у вічність. А інші… Вони не варті, аби про них говорити. Але я щаслива, бо маю гарну сім’ю, родину, кілька людей, з якими затишно і світло на душі. Дякую Богу, живе мама. Пам’ятаєш мою маму? Як вона привезла у видавництво печені пиріжки і змушувала тебе їсти? Тоді ти був дуже худий. Здавалося, мама хотіла за одну мить тебе відгодувати. Мама вже старенька, худесенька, схожа на маленького горобчика…».
Звіявся вітер з дощем і на мокрій шибі зачепився жовтий листочок. Інна усміхнулася. «Ігоре, буду закінчувати писати, бо осінь щойно прислала мені листа…».
Відіслала свою сповідь на одну з Ігоревих «електронок». Спохватилася: здається, ця адреса недійсна. Але послання не повернулося. Полетіло у нікуди… Хіба що світ прочитає листа із запахом осені, жіночого смутку, сушеного липового цвіту і суниць…
Ольга ЧОРНА.
