Я не можу зрозуміти, чому мій брат, Олесь, завжди вважає, що має право втручатися у моє життя. Ну так, ми росли разом, ба навіть працюємо разом в одній компанії. Але ж це зовсім не означає, що він має право лізти у мою сім’ю, у мої стосунки з дочкою! Особливо зараз, коли Юля підліток та її потрібно захищати від усього, що може нашкодити.
Це почалося сьогодні на роботі, коли під час перерви Олесь підійшов до мене з тим своїм типово «добрим» поглядом, від якого мені одразу захотілося закотити очі.
— Слухай, — сказав він, — мама казала, що ви з нею посадили Юльку під «домашній арешт»? Тільки маршрут “дім-школа-дім”, і все?
Його слова прозвучали, як докір і я не змогла стримати своє роздратування.
— А тобі що до цього? – неприязно запитала я, розвернувшись до брата.
— Та ні, просто питаю, — Олесь говорив спокійно, але я знала, що це лише початок. – Що цей Ярослав такий вже поганий хам? Чому ви не дозволяєте їй з ним зустрічатися?
Я нервово перевела погляд на брата. От, почалося! Я знала, що Олесь рано чи пізно втрутиться, але не очікувала, що це буде настільки скоро.
— Тобі що, Олесю? Я мати, і я краще знаю, хто для моєї доньки підходить, — сказала я твердо, перетиснувши губи. — Я вбережу її від неприємностей і вона не буде зустрічатися з цим диваком!
— Ярослав дивак? Ти його хоча б бачила? Ну, він не схожий на якогось там хама, — не вгавав Олесь. — Я його знаю. Бачив його кілька разів у місті. Він звичайний хлопець, заучка, може, трохи сором’язливий. Ну, і я знаю його батьків. Хіба це привід забороняти їм бачитися?
Я вже не могла стримувати свою лють. Що він у цьому розуміє?!
— Я його бачила, — гаркнула я. — Типовий ботанік! Але я не хочу, щоб Юля страждала! Ніколи! Вона така чутлива! І ми з мамою самі підберемо їй надійного хлопця.
Олесь спробував щось сказати, але я його перебила:
— Ти не розумієш, вона ще дитина! Вона закохалася у першого-ліпшого хлопця, а він її залишить, і що тоді? Хто буде збирати її по шматочках? Я, її мати! Я краще знаю, що їй потрібно!
Брат похитав головою, як завжди з цим своїм жалюгідним виразом співчуття, яке мене тільки дратувало.
— Маринко, ти ж не зможеш її вічно захищати від усього. Юля вже підліток, вона повинна сама зробити свої помилки. Якщо ти її надто сильно контролюватимеш, вона просто віддалиться від тебе.
— Не смій втручатися у моє життя, Олесю! — мій голос задзвенів у коридорі і я побачила, як кілька колег обернулися у наш бік. — Це моя донька і я вирішую, що для неї краще!
Я чекала, що він вибачиться, що якось спробує мене заспокоїти, але замість цього він знову спробував жартувати.
— Ну, ти ж знаєш, — сказав він з усмішкою, — не можна з монастиря заміж видати.
— Дуже дотепно, — відрізала я.
Мені було так боляче чути це від нього. Він взагалі нічого не розуміє. Думає, що можна просто дозволити Юлі робити все, що заманеться і це не матиме наслідків. А що, якщо цей Ярослав її образить? Якщо вона плакатиме через нього ночами? Я не дозволю цьому статися!
Увечері, коли я повернулася додому, Юля сиділа за столом й робила домашнє завдання. Вона навіть не глянула на мене, коли я зайшла до кімнати.
— Юлю, нам треба поговорити, — почала я обережно, сідаючи поруч.
— Про що? — запитала вона, не відриваючи очей від зошита.
— Про Ярослава, — відповіла я і побачила, як її руки затремтіли.
— Мамо, я вже казала, що він просто мій друг. Чому ти не можеш повірити?
Я зітхнула. Як же важко бути матір’ю, коли тобі здається, що ти робиш все правильно, але дитина не розуміє твоїх намірів.
— Я просто хочу тебе вберегти, — сказала я м’яко. — Я знаю, що тобі здається, що це любов. Але я не хочу, щоб ти постраждала через когось, хто не вартий твоїх сліз.
Юля на мить зупинилася й подивилася на мене. В її очах була злість.
— А ти звідки знаєш, що він такий? Ти його не знаєш! Ти вирішуєш все за мене! Мамо, я виросту і ти не зможеш мене контролювати!
Ці слова різонули мене по серцю. Невже я справді помиляюсь? Але ж я роблю це для її блага.
Юля вдягнула навушники та пішла на кухню, залишивши мене саму зі своїми думками. Може, Олесь мав рацію? Може, я намагаюся занадто сильно контролювати її життя? А якщо ні? Якщо, відпустивши її, я зроблю ще більшу помилку?
Я закрила очі на її дружбу з хлопцем і дарма. Вона вчасно приходила додому, стала краще вчитися та наші з нею стосунки налагодилися. Тільки я почала радіти, що все добре, як дочка принесла мені сюрприз у подолі. Я плакала кілька днів та не розуміла, як діяти далі. Юля не говорила зі мною, тільки сухо сказала, що сама все владнає. Найбільше я боялась, що її “владнання” принесе небажані наслідки.
— Юля, ти ще школярка. Тільки дев’ятий клас. Хлопець знає? Його батьки знають про дитину? – запитала я її.
— Знає тільки він, – відповіла дівчина. – Але у нього великі плани на майбутнє. Поки вивчиться, поки знайде роботу, це вже кілька років.
— Давай поговоримо з його батьками, – запропонувала я.
— Немає сенсу. Вони мене не визнають й намагалися все зробити проти нашої дружби. Але, мамо, це випадково вийшло, і я не хочу про це говорити.
— Нам варто переїхати, щоб не псувати твоє життя, – запропонувала я.
— Ні, мамо, тут у мене друзі, школа, – я не хочу.
— Ти готова впоратися з усім цим? – запитала я.
— Так, у мене термін на кінець літа, а у десятий клас я не піду. Ти мені допоможеш вступити у коледж, а осінню щось вигадаємо. Я на тебе дуже розраховую, мамо.
Ми довго сиділи у кухні та розмовляли. Це була перша наша відверта розмова про майбутнє за останні кілька місяців. Я знала, що була права, коли не дозволяла Юлі дружити з цим хлопцем, але з наслідками тепер маю боротися сама.
Олесь став все менше з’являтися у нас вдома, і в офісі ми менше стали спілкуватися з ним. Він не хотів визнавати, що був неправий у вихованні моєї дочки. Я була дуже ображена на себе, що повелася на його провокацію. Тільки зробила гірше дочці.
