Чесно кажучи, коли Віка почала вимагати у наших хлопців по п’ять аргументів на кожну їхню забаганку, я подумав, що це якийсь невдалий жарт. Ну серйозно, коли мова йде про шоколадку чи навіть новий смартфон, мені здається, треба просто відчувати, що це принесе радість, а не сидіти з листочком та вигадувати, навіщо тобі це потрібно. Але Віка мала іншу думку.
Наші хлопці — це Артем і Сашко, вісім та десять років відповідно. Два генератори з мільйоном ідей на хвилину, котрі постійно хочуть щось нове. І ось одного вечора Віка їм каже:
— Хлопці, відтепер жодних нових іграшок чи солодощів без письмового обґрунтування. Кожен ваш запит повинен супроводжуватися мінімум п’ятьма вагомими аргументами.
Артем здивовано підняв голову:
— Мамо, а чого це так? Ти хочеш, щоб я писав твір кожного разу, коли хочу звичайну шоколадку?
Віка глянула на нього таким серйозним поглядом, що Артем навіть забув, як усміхатися.
— Це навчить тебе розуміти, навіщо тобі потрібні речі, – сказала вона. – І аргументувати свої бажання. От побачиш, стане набагато простіше контролювати витрати.
Я тим часом думав про інше. Виходить, якщо я захочу купити собі новий ремінь, мені теж треба буде писати ці аргументи? Бо, я дуже добре знав свою дружину Віку, вона так легко не відступить. Для неї новий ремінь — це швидкоплинна забаганка, бо ж «одного цілком достатньо».
Якось на вихідних ми пішли у торговий центр. Артем підбіг до мене й показав коробку з ігровим конструктором. Очі горять, дивиться на мене, як на останню надію.
— Тату, ну можна?
Я знизав плечима й тихо сказав:
— Йди до мами, а то мене ще запишуть у «співучасники».
Він підійшов до мами, подав коробку та листок із п’ятьма аргументами! Я навіть не знаю, де він його взяв. Віка нахилилась й прочитала вголос:
— Перший: цей конструктор розвиває креативність. Другий: це заняття для всієї родини. Третій: цей набір знижений у ціні на 20 відсотків. Четвертий: він великий і надовго вистачить. П’ятий: мені дуже хочеться, бо всі мої друзі мають подібний.
Я стримав усмішку, але Віка серйозно підійшла до питання:
— Ну, бачу, ти справді попрацював над аргументами. Добре, візьмемо.
Вже біля каси Артем переможно глянув на мене, наче виграв якийсь марафон. А я, мабуть, задумався про власні «аргументи».
З часом, хлопці вже автоматично, перед кожним проханням про нову іграшку чи шоколадку, тяглися до ручки та паперу. Але це не зупинялося лише на них. Віка щиро вважаючи себе прикладом економії, могла тижнями думати чи варто купувати нову подушку, чи замовити нові черевики. Місяці пролетіли, і ось, на ювілей нашого одруження, я вирішив купити нам подорож на кілька днів до Карпат. Ніби нічого особливого, але можна ненадовго втекти від звичайних буднів. І що ж ви думаєте?
— Ти витратив стільки грошей на триденну подорож? – почала Віка, ледь ми повернулися додому. – Може, все ж таки було варто спершу це обговорити зі мною?
Я глянув на неї, затамувавши подих. Усередині все кипіло.
— Знаєш що, – сказав я, – мабуть, я теж хочу почати новий етап. Відтепер, кожна твоя покупка має бути теж з аргументами. І не менше десяти! А то що це виходить? Подорож — ні, бо занадто дорого, а новий кухонний комбайн — так?
Віка насупила брови:
— Десять аргументів? Це ж майже неможливо!
— Уяви собі, як це нам із хлопцями, коли хочеться чогось простого, а тут треба вигадувати.
Ми вдвох замовкли. Аж тут Сашко, котрий підслуховував наш діалог з-за дверей, хитро усміхнувся й додав:
— Мамо, теж хочу послухати твоє обґрунтування, коли ти захочеш якусь дрібницю. Ото подивимось, чи вийде в тебе знайти десять аргументів для нового вазона.
Віка насупилася ще більше, але мовчала. І я раптом зрозумів, що все це – колообіг безглуздих обмежень. Смішно, але я, батько двох чудових хлопців, раптом відчув себе підлітком.
Тієї ж ночі я залишив на холодильнику “сімейний наказ”: «наше життя для кайфу, а не для аргументів».
