У школі я була першою красунею, єдиною і випещеною донькою досить заможних батьків. Нашу родину знали не тільки в селі, а й в районі. Батько головний агроном, мама – бухгалтер на виробництві – і цей факт пророкував мені досить таки успішне і безхмарне майбутнє.
Згідно з плану моїх батьків це безхмарне майбітнє починалося зі вступу до університету на юридичний факультет, а я не пручалася, мені ця ідея подобалася. Тим більше у школі я навчалася добре і навіть йшла на золоту медаль, яка разом з татовими “блатами” мала допомогти меня втрапити на той самий юридичний.
У випускному класі до мене почав залицятися Юрка з сусіднього села, він був на два роки старший, закінчив училище і працював у нас на пилорамі. Хлопець він непоганий був, та й зарпнлату приносив до дому нормальну. Але ж хіба мене могли зацікавити такі перспективи, коли я вже націлилася на столицю і тамтешніх кавалерів.
Юрку я відганяла, як тільки могла, аби тато не дізнався про ці залицяння, тоді б дісталося нам обом. От тільки надокучливий кавалер і не думав здаватися. Щовечора після роботи стояв під високим парканом і все чекав поки я вийду.
Надокучливого кавалера запримітила мама, тоді я їй все і розповіла. Вже разом ми стали міркувати, як відвадити Юрка від нашого двору, а за пів року я б переїхала до столиці і він би про мене забув. Ну чи я б не переймалася його почуттями і тим, що тато може розгніватися.
Так минув ще тиждень і одного вечора мама, повернувшись з роботи, прошепотіла мені, що одна знайома жіночка підказала їй вирішення цієї проблеми з Юрком. Вона порадила сходити до ворожки, яка жила під лісом і та зможе “відігнати” нелюбого кавалера.
Тоді я не думала правильно це чи ні, наступного ж дня ми з мамою пішли до баби Фросини, мама розповіла їй чого хочемо, поклала на стіл запашну хлібину, новесеньку дорогу хустку, яку їй тітка подарувала на 8 березня, і щедро віддячили грошима.
Бабка тільки сумно глянула на мене і нічого більше не сказала. Але Юрка я більше не бачила, а потім дізналася від спільних знайомих, що він поїхав на заробітки, спершу до Польщі, потім до Італії. Більше я про нього нічого ніколи не чула.
Після школи, як і планували батьки, я вступила до престижного столичного вузу, закінчила його з відзнакою, не без батькових знайомств влаштувалася на роботу в престижну юридичну фірму, де не один рік проходила стажування. І все в мене в цьому житті є – квартира трикімнатна в столиці, дві автівки, банківський рахунок – спадок від батьків, можу дозволити собі подорожувати хоч щомісяця. От тільки щастя жіночого немає.
Мені вже 35 років, не скажу, що не було залицяльників у моєму житті, були і досить таки успішні серед них, багаті чоловіки, але жодні з цих стосунків чомусь не перейшли на новий рівень. Я й досі самотня.
І чомусь саме сьогодні, гуляючи вуличками старого Мілану я згадала Юрка. Можливо, у цьому житті він єдиний щиро мене кохав.
Фото ілюстративне спеціально для Особлива
