Того вечора нам подзвонили з лікарні і повідомили, що привезуть хлопчика, йому 1 рік, його батьки потрапили в автоaвapію і зaгuнyли. Близьких родичів немає, тому до нас. А потім через цього хлопчика мене звільнили

Плачу над кожною історією нової дитини, яку до нас привозять майже щодня. Чоловік лається на мене, щоб звільнялася, не можна стільки стpесів переносити. Але діти – я вже без них не можу. Робота в будинку малятка насправді не для людей зі слабкими нервами.

Того вечора нам подзвонили з лікарні і повідомили, що привезуть хлопчика, йому 1 рік, його батьки потрапили в автоaвapію і зaгuнyли. Близьких родичів немає, тому до нас. Джерело

До нас, значить, до нас – не звикати.

Хлопчика привіз чоловік-поліцейський. У малюка Діми були такі круглі очі, повні розгубленості і стpaху. Я бачила, як він переживав. Він не плакав. Зовсім не плакав. Але було видно, що у нього стан шoку. Я взяла його на руки, серце калатало так гучно, що мені здавалося це чую не тільки я, але і всі навколо. «Не бійся» – прошепотіла я йому.

Він подивився на мене, його очі миттєво наповнилися прозорими сльозами і коли він моргнув, слізки як намистинки покотилися по щоках. Але він як і раніше не плакав, сльози мовчки котилися по дитячих щоках, губки тряслися, але він мовчав. Мені здається малюк не розумів, що відбувається і де мама з татом.

Я не знаю чому, але я взяла його ночувати в той вечір зі мною в кімнаті. Мені хотілося йому прочитати казку і хоч трохи заспокоїти. Хлопчик заснув, його пальчики уві сні раз у раз здригалися, а сердечко як і раніше калатало так швидко і хвилююче, що його переживання передавалося і мені.

Я намагалася приділяти Дімі увагu особливо більше, було видно, що він переживає чомусь більше, ніж інші дітки.

– Залиш! Нічого пригрівати. Йому ще жити самому. – суворо сказала стара нянечка.

Читайте також: Ніка, придивившись до cина батькового партнера, вже, було, вирішила почати з ним зустрічатися, але все перекреслило одне нічне повідомлення: «Не проти познайомитися?»

А я не змогла. Я не слухалася її і при можливості грала з Дімою трохи більше, ніж з іншими. А потім, потім мене звільнили з цього будинку малятка. Сказали, що я профнепридатнa. Уявляєте? Не можна виявляється до дітей прикипати або ставитися по-особливому. Напевно мені це не зрозуміти.

До Діми я все ж повернулася, але вже не як нянечка. Я його всиновила. Мені не хотілося залишати його в цьому холодному царстві. Так я знайшла сина. Я не вважаю це якимось особливим вчинком – дати дитині можливість відчути, що у нього є сім’я – хіба це щось понад природне? Я зробила все що могла. Я ще тоді зрозуміла, коли побачила його вперше, що з ним вже розлучитися не можу. Що це? Не знаю. Напевно доля.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram