Плачу над кожною історією нової дитини, яку до нас привозять майже щодня. Чоловік лається на мене, щоб звільнялася, не можна стільки стpесів переносити. Але діти – я вже без них не можу. Робота в будинку малятка насправді не для людей зі слабкими нервами.
Того вечора нам подзвонили з лікарні і повідомили, що привезуть хлопчика, йому 1 рік, його батьки потрапили в автоaвapію і зaгuнyли. Близьких родичів немає, тому до нас. Джерело
До нас, значить, до нас – не звикати.
Хлопчика привіз чоловік-поліцейський. У малюка Діми були такі круглі очі, повні розгубленості і стpaху. Я бачила, як він переживав. Він не плакав. Зовсім не плакав. Але було видно, що у нього стан шoку. Я взяла його на руки, серце калатало так гучно, що мені здавалося це чую не тільки я, але і всі навколо. «Не бійся» – прошепотіла я йому.
Він подивився на мене, його очі миттєво наповнилися прозорими сльозами і коли він моргнув, слізки як намистинки покотилися по щоках. Але він як і раніше не плакав, сльози мовчки котилися по дитячих щоках, губки тряслися, але він мовчав. Мені здається малюк не розумів, що відбувається і де мама з татом.
Я не знаю чому, але я взяла його ночувати в той вечір зі мною в кімнаті. Мені хотілося йому прочитати казку і хоч трохи заспокоїти. Хлопчик заснув, його пальчики уві сні раз у раз здригалися, а сердечко як і раніше калатало так швидко і хвилююче, що його переживання передавалося і мені.
Я намагалася приділяти Дімі увагu особливо більше, було видно, що він переживає чомусь більше, ніж інші дітки.
– Залиш! Нічого пригрівати. Йому ще жити самому. – суворо сказала стара нянечка.
А я не змогла. Я не слухалася її і при можливості грала з Дімою трохи більше, ніж з іншими. А потім, потім мене звільнили з цього будинку малятка. Сказали, що я профнепридатнa. Уявляєте? Не можна виявляється до дітей прикипати або ставитися по-особливому. Напевно мені це не зрозуміти.
До Діми я все ж повернулася, але вже не як нянечка. Я його всиновила. Мені не хотілося залишати його в цьому холодному царстві. Так я знайшла сина. Я не вважаю це якимось особливим вчинком – дати дитині можливість відчути, що у нього є сім’я – хіба це щось понад природне? Я зробила все що могла. Я ще тоді зрозуміла, коли побачила його вперше, що з ним вже розлучитися не можу. Що це? Не знаю. Напевно доля.