“Тьоть Ріт, позичте хліба, їсти хочеться, а вдома нічого немає”: Батька не врятували, а мати вuпuвати почала, бiдна дитина ледь на вулиці не опинилась

Коли народився мій другий синок, ми купили трикімнатну квартиру в новому будинку, вчотирьох було вже нестерпно тулиться в однокімнатній, ось і вирішили розширюватися. Яким же було моє здивування, коли сусідами нашими виявилися мої колишні однокурсники Анжеліка і Григорій. У них підростала донька Надійка.

Так ми і стали дружити сім’ями, ходити один до одного на свята і дні народження. Все закінчилося відразу, коли захворів Гриша. Ми з чоловіком спочатку не вірили, що молодому і енергійному чоловікові раптом діагностували oнкoлoгію, але потім кілька лікарів підтвердили діагноз.

– Ритo, що ж з нами буде, я не зможу без нього, – ридала Анжеліка, коли чоловіка поклали в лікарню і налаштували її зовсім на короткий відрізок часу.

Що й казати, ми з чоловіком підтримували як могли, залізли в борги, щоб допомогти фінансово, але на жаль, через кілька місяців Григорія не стало.

Наступні кілька тижнів я провела біля ліжка подруги, потім вона начебто потихеньку оговталася, вийшла на роботу, більше щоб забутися. Якийсь час я її не бачила, тільки Надя незмінно забігала після школи на годину-другу, а потім йшла додому готуватися до приходу матері.

Якось Надюша прибігла зовсім рано, був сонячний недільний ранок, я пекла млинці на сніданок своїм хлопчакам.

– Тьоть Ріт, позичте хліба, їсти хочеться, а вдома нічого немає.

– Ти проходь Надю, я млинців напекла, суп зварила, поснідаєш.

Насипала дитині їжі, а сама забігла до сусідки – мої побоювання підтвердилися, Анжеліка вuпuвала. У холодильнику було порожньо, лише кілька сухариків лежало в хлібниці …

– Юра, будеш додому їхати купи продуктів сусідці, будь ласка, найосновніших, – сказала я чоловікові, тут же зателефонувавши йому.

Як би я не розмовляла з Анжелою, вона продовжувала вuпuвати. Дійшло до того, що Надя після школи йшла не додому, а відразу до нас, боялася n’янoю матері.

– Любимка ти наша, – ніжно гладила я її по голові – нічого не бійся, в образу я тебе не дам.

Ми з чоловіком колись мріяли про дочку, але після другого сина, наpoдити я більше не змогла, тому поява Наді в нашій родині сталa справжнім святом. Ми з нею разом куховарили на кухні, вигулювали кота Тішку, ділилися секретами.

Якось рано-вранці я почула дивнe розмову на сходовому майданчику.

– Ну збирайся швидше, – голос явно належав Анжелікi.

– Мам, я не піду нікуди, пусти мене до тітки Рити!

– Не пущу, прилаштувалася, там і без тебе ротів вистачає, незручно їй в очі вже дивитися.

– Куди ми їдемо? – мало не плакала дівчинка.

– Туди, де тобі саме місце.

Серце закалатало, накинувши куртку я кинулася за сусідкою, взяла дівчинку за руку.

– Лікщ, ти n’яна, нікуди з тобою дитина не піде!

– Ритo, ти помиляєшся, це моя дитина – куди хочу туди і веду. Повір, там їй буде краще, ніж удома.

– В такому разі я викличу поліцію, тобі потрібні зайві проблеми?

З хвилину ми дивилися один на одного, у мене перед очима пропливли щасливі дні, того колишнього життя, де Надя жила в повній, дружній і люблячій сім’ї, які схоже вже ніколи не повернуться. Принаймні не з Лікою.

– Та робіть, що хочете, – кинула вона мені, відпустила дочку і забігла в квартиру голосно грюкнувши дверима.

Ми з Надюшею залишилися на майданчику одні, по її щоках котилися сльози, я обняла дівчинку.

– Ну годі плакати, у тебе є ми, все буде добре.

З тих пір Надя жила у нас, Анжеліку незабаром позбавили батьківських прав, а ми з Юрою оформили над дівчинкою опікунство. З тієї квартири ми з’їхали в свій будинок, тут дітки і виросли, хлопчаки мої одружилися і розлетілися по містах, Надюша поїхала в інститут вступати, там і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Миколою.

Як же я засмутилася, коли і вона зателефонувала повідомити, що їде з ним на його батьківщину в далеке північний місто. Залишилися ми з Юрою одні, потихеньку саджали город, восени робили заготовки, раділи кожному дзвіночку від дітей, кожній вісточці. А тут і чоловік здавати почав, довго хворів, залишилася я одна.

Діти приїхали проводити батька, кілька днів погостювали і поїхали. А мені хоч вовком вий.

– Мамочко, – якось спросоння я почула до болю рідний голос – мамо, ми приїхали!

Спускаюся в вітальню – Надя стоїть зі своїм чоловіком.

– Любі мої! Я так рада вам, ви сідайте з дороги відпочиньте, я зараз млинчиків насмажу, чай заварю.

– Мам, не клопочи так, посидь з нами, ми ситі.

Я взяла Надюшіни руки в свої і мимоволі заплакала.

– Ви надовго чи на кілька днів?

– Ми зовсім. Ось вирішили будинок побудувати десь по сусідству, не можу я на чужині, тягне додому сильно. Тим більше ти у нас зовсім одна залишилася.

– Ну який будинок, живіть у мене місця всім вистачить!

Тут я помітила, що Надя якось мимоволі погладжує живіт, а вона побачивши мій погляд посміхнулася:

Читайте також: “Як побачила його на порозі, ноги підкосилися, дочка представила нам свого коханого. Соромно було щоб сусіди побачили їх разом”

– Так, мамо, скоро ти станеш бабусею, нам вже чотири місяці.

На початку зими наpoдився Аpтемкo, і життя загралo новими фарбами, слідом і хлопчаки почали частіше бувати, будинок наповнився дзвінкими дитячими голосами і тупотом моїх онуків.

Якось вранці, приготувавши смачний сніданок для дітей, я сиділа в тиші, насолоджуючись останніми її секундами, і тут я зрозуміла, ось воно щастя, тe просте жіноче. Як шкода, що Юра не побачив онуків, адже він теж про них так мріяв.

Джерело.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram