fbpx

– Тьотю, може вам водички? Ви так зблідли… – порушив діалог думок хлопчина. Вже тоді Юля наважилася запитати, чи попутники є сином і чоловіком її шкільної подруги. Як виявилося, так. Розговорилися, згадали про Оксану, поплакали

Чудернацька погода, як для зими: до обіду – сніг, після обіду – дощ і тумани щоночі. Негода залишала відбиток на її самопочутті, чи не тому Юлі так не хотілося вранці прокидатися.

Все село, покрите безпросвітною сірявою густого туману, ще спало, а їй вже треба було швиденько збиратися на роботу. Перша електричка їде о шостій двадцять, а поки ще пересяде на маршрутку, якраз на восьму встигне на роботу. І так щоранку. Ввечері – та сама ж картина.

Повертається з роботи – надворі темінь, тож чимдуж прибавляє хід, щоб якнайшвидше потрапити до теплого дому. Вона відразу, не знімаючи куртки, вмикає в розетку електрочайник і, поки той нагрівається, знімає верхній одяг та взуття й зручно вмощується у м’якому кріслі поряд із вікном. Юля любить дивитися крізь нього, хоч у такий пізній час вулицею вже мало хто ходить.

Дівчина поринає у свої мрії, з яких її буденно виводить посвистування чайника.

Чашка з гарячою кавою розігріла її холодні руки. Від задоволення дівчина заплющила очі та усміхнулася. Вона любила тепло і вкотре ловила себе на думці, як іноді небагато потрібно для щастя, бодай миттєвого.

Ранок наступного дня в електричці видався куди гамірнішим, аніж попередні. Після різдвяних свят люди сім’ями роз’їжджалися по роботах, школах…

Юля мовчки спостерігала то за одним сімейством, то за іншим, аж поки її погляд не зупинився на світловолосому хлопчині років дев’яти-десяти, який постійно дивився у вікно, міцно спершись на плече чоловіка, що дрімав поряд.

– Тату, а коли ми знову до бабусі поїдемо? Мені так сподобалося колядувати разом із хлопцями, – відірвавши погляд від вікна, запитав світловолосик, як його подумки «охрестила» Юля.

– Обіцяю, що тепер приїжджатимемо в село частіше. Може, і наступними вихідними.

Хлопчик усміхнувся, а в його очах блиснули сльози. І погляд став радісно-сумним водночас. Очі хлопчини видались Юлі дуже знайомими. Та враз її наче струмом вдарило: це ж, мабуть, син Оксани із сусіднього села. Вони в одній школі вчилися і навіть дружили колись. А минулого року Оксани не стало – невиліковна недуга стала вироком для молодої жінки. Юля не була тоді на церемонії прощання – захворіла коронавірусом. Тому й не дивно, що не знала ані чоловіка, ні сина Оксани. Вони рідко з’являлися на її малій батьківщині, бо жили аж у столиці. Тепер, очевидно, до її батьків у гості навідувались. Бідолашні. Як їм без дружини і матері?

Думки так і «посунули» одна за одною.

– Тьотю, може вам водички? Ви так зблідли… – порушив діалог її думок хлопчина.

– Ні, сонечко, дякую, не треба. Все гаразд, – відповіла Юля.

У хлопчика на віях забриніли сльози.

– Пробач, я тебе чимось образила? – збентежилася Юля.

– Та ні, що ви. Просто його тільки мама так називала. Сонечком, – пояснив батько хлопчини.

Вже тоді Юля наважилася запитати, чи попутники є сином і чоловіком її шкільної подруги. Як виявилося, так. Розговорилися, згадали про Оксану, поплакали.

Через тиждень вони знову зустрілися в електричці.

– Ми тепер щотижня їздитимемо до бабусі в село, – наче виправдовувався Антон. – Переїхали зі столиці поближче до рідні, мене в іншу філію перевели.

Від цієї звістки у Юлі серце стиснулося, немов його хтось лещатами затиснув. По-домашньому тепло і затишно було їй поряд з ними, хоч і знайомі лише віднедавна.

У свої тридцять два дівчина ще не була заміжньою. Парубки не поспішали кликати її заміж – гучних компаній не любила, на дискотеки не ходила, тож ніде та й ніколи їй було шукати судженого. Юля всю себе віддавала роботі, яка розфарбовувала її сірі будні. Батьки вже п’ять років, як за кордон мотаються. Хіба що пес Алмаз вірно і щиро чекає на неї щовечора з роботи. Більше нікому.

…Юля знову поверталася з роботи крізь морок густого туману. Усміхнулася. А й справді, яка чудернацька цьогоріч зима. Та вона вже не бентежила її. Навпаки, щось казкове й магічне тепер вбачала Юля у цій непередбачуваній порі року. Крізь пітьму ночі, минаючи сусідські будиночки, у своєму ще здалеку помітила яскравий вогник. Як це чудово, коли тебе вдома хтось чекає, – подумала, відчиняючи двері до своєї оселі.

У каміні палахкотіли дрова, з кухні доносились чудові аромати.

– Сюрприз, – водночас вигукнули двоє її чоловіків. – З днем народження!

Юля, розчулена до сліз такою увагою, міцно обійняла своїх світловолосих красенів – маленького Артемка і дорослого Антона. Відчуття теплоти і домашнього затишку знову огорнуло її, розсіваючи і залишаючи далеко позаду туман її самотності…

Автор – Оля ГЛАДЧУК-ПОПАДЮК, за матеріалами видання “Наш день”

Фото ілюстративне спеціально для Особлива

Позначки:
facebook