Ольга сиділа на старому, зношеному кріслі, яке колись було комфортним, але тепер здавалось лише ще одним нагадуванням про те, як багато часу минуло.
Вік, недуги і самотність забрали у неї багато сил. У її житті вже не було тих яскравих моментів, коли діти бігали навколо, коли її будинок наповнювався сміхом і шумом. Тепер усе було по-іншому.
Три дочки і син виїхали за кордон: Тетяна осіла в Німеччині, Марина — у Польщі, а Ірина знайшла своє місце в Великобританії. Андрій, син Ольги, поїхав до Канади ще кілька років тому, і з того часу жоден з них не повертався.
Всі вони мали свої сім’ї, кар’єри, своє життя, і ніхто не хотів повернутися додому, щоб допомогти матері.
Ольга часто думала, що, можливо, вони забули про неї. Вони обіцяли приїхати, обіцяли допомогти, коли їй буде важко, але час минав, а допомоги не було. Вона ще пам’ятала, як кожен з них говорив:
— Мамо, не хвилюйся, я приїду, коли ти будеш потребувати допомоги.
Але час ішов, і обіцянки залишалися лише словами.
Стан Ольги погіршувався. Її здоров’я не дозволяло більше доглядати за домом так, як раніше. Вона почала відчувати себе слабкою і безпорадною.
Вона знала, що прийшов час попросити допомоги, але, здається, її голос вже давно не досягав до її дітей.
Одного дня, після чергової телефонної розмови з Тетяною, Ольга вирішила, що більше не буде мовчати. Вона не могла більше приховувати свою біль.
— Алло, Тетяно, це я, мама. — її голос був тихим, але в ньому було щось настирне, що змусило Тетяну насторожитись.
— Мамо, що з тобою? Ти ж знаєш, я завжди на зв’язку, чим можу допомогти? — Тетяна здавалася схвильованою, але насправді це була лише форма ввічливості.
— Тетяно, я справді потребую твоєї допомоги. Мені погано, не можу сама справлятись. У мене болить спина, і я не можу навіть до магазину сходити. Може, ти приїдеш, або хтось з вас?
У слухавці запала тиша, яка тривала кілька секунд. Тетяна відповіла холодно:
— Мамо, ну ти розумієш, тут у мене теж багато справ. Я ж казала, що приїду, коли буде можливість. Дійсно, ми з чоловіком плануємо поїздку, я буду зайнята.
Ольга закрила очі. Кожне її слово, кожен заклик до допомоги, здавався їй даремним. Вона почала думати, що, мабуть, вони вже зовсім не пам’ятають, як це — бути поряд.
Через кілька хвилин Ольга поклала трубку. Вона дивилася на телефон, а сльози тихо котилися по її щоках.
Вона вже не раз чула подібні слова від своїх дітей: «Ти ж знаєш, я зайнята», «Ми не можемо приїхати, бо роботи багато», «Може, наступного разу». І кожного разу її серце стискалося від болю.
— Я ж віддала їм все… — тихо шепотіла вона, дивлячись на старі фотографії на стіні. — Чому вони не можуть хоча б трохи повернути мені те, що я віддала?
Наступного дня Ольга вирішила написати ще одному з дітей — Ірині, що жила у Великобританії.
“Ірино, моя рідна, мені дуже важко, і я справді не можу впоратись сама. Може, ти приїдеш хоча б на кілька днів? Дуже чекаю тебе.”
Вона натискала «відправити», але почуття розчарування не покидали її. І знову ні відповіді, ні навіть повідомлення через кілька днів.
— Ну, чому вони не розуміють? — повторювала Ольга, дивлячись у вікно на туманну осінню погоду.
Через кілька тижнів, коли Ольга знову себе зле, вона вирішила спробувати ще раз. Але цього разу вже не писала, а просто зателефонувала.
— Мамо, чому ти мене турбуєш? Я не маю часу зараз, я ж казала… — відповіла Ірина злісно, а в голосі її чулися дратівливі нотки.
Ольга відчула, як її серце тьохнуло від болю. Вона хотіла сказати щось, але слова застрягли в горлі.
— Добре, я більше не буду тебе турбувати… — ледве вимовила вона і поклала трубку.
Кожен дзвінок, кожен лист — все було марним. Час і відстань стали великою стіною між нею і її дітьми.
Ольга почала розуміти, що вони більше не потребують її так, як вона потребує їх. Їхні обіцянки і слова ставали лише порожніми фразами, що лунали в її голові.
Вона продовжувала жити, але її серце було розбите. Всі її зусилля, весь її досвід, усі роки, присвячені дітям, здавались марними.
Ольга часто сиділа на тому самому кріслі і згадувала моменти з минулого, коли всі її діти сміялися в будинку, коли вона доглядала їх і була для них всім. Тепер її дім був порожнім, і на душі було важко від того, що ніхто не приходив на допомогу.
Як ви думаєте, чому діти Ольги не приїжджають, не допомагають, хоча вона стільки зробила для них?
Чи є шанс, що вони змінять своє ставлення, чи це вже занадто пізно?”
Віра Лісова
