Одна знайома подзвонила мені з проханням допомогти. Наші діти, підлітки одного віку, хоч і спілкуються досить рідко. Мені вже трішки за сорок, а вона на років дев’ять більше. Ольга жінка дуже приємна, творча, з неймовірною енергетикою, дуже рухлива, ініціативна. Її донька – розумна та спокійна, інтелігентна дівчинка. Моя ж донечка більше захоплюється математикою, ніж мистецтвом. Звісно, мені хотілося, щоб і моя мала приєдналася до їхніх творчих ініціатив, але поки що вона не виявляє особливого інтересу до цього.
Ми з Ольгою спілкуємось не часто, але завжди приязно. І от сьогодні вона мені подзвонила:
— Привіт! У мене для тебе цікава пропозиція, – чую в її голосі знайоме натхнення.
— Слухаю, що цього разу? – питаю, трохи насторожено.
— Ми організовуємо театральну постановку! Уявляєш, справжня сцена, костюми, декорації…
Але є невелика проблема. Мені потрібна помічниця на неділю. На суботу вже знайшла, а от у неділю ніяк. Ти б не могла допомогти?
— Неділя в мене вільна. Що потрібно робити? – погоджуюся, хоча відчуваю, що підступ в цьому якійсь є.
— Допомогти з реквізитом, з переодяганням акторів. І ще – треба буде оператора нагодувати.
Він безплатно погодився працювати, то якось негарно буде, якщо ми його навіть не нагодуємо, – каже вона, ніби це само собою зрозуміло.
— Добре. А з їжею що? – питаю, підозрюючи, що справа тут не в кількох бутербродах.
— Ну, бутери можна зробити. Може, ще суп курячий звариш? Якщо в тебе є невеликий термос, то зручно буде взяти з собою.
Якась у мене недобра підозра виникла, але вирішую уточнити:
— Зварити суп? Прямо зварити? – намагаюся переконатися, що не почула неправильно.
— Так, це ж неважко. Я ось курку нещодавно купила у сусідньому магазині, її вистачило на два супи з вермішеллю та овочами, – продовжує Ольга свою розповідь, ніби це найпростіше завдання у світі.
— Ну, і ще продукти на бутери купи.
Її веселий тон починає мене дратувати. Невже вона справді думає, що її прохання – це нормально? Проте вирішую дізнатися більше:
— Так ти мені курку даси чи мені купити треба?
— Ну, ми вже ту курку використали… Але ж вона невелика і не дорога, – відповідає Ольга.
І тут я вже не витримую. Це взагалі нормальна ситуація? У мене зараз купа справ: готуюся до іспиту, планую переїзд. Потрібно пофарбувати всі стіни та стелі у квартирі, яку залишаємо. Час іде, а тут ще й суп варити з власної кишені для якогось оператора?
— Ольго, – кажу, намагаючись зберегти спокій. – Я не дуже розумію, чому я повинна купувати курку та інші продукти для супу.
— Добре, добре, не треба супу, – вона швидко змінює тон. – Я куплю продукти на бутери, а ти просто прийдеш і зробиш їх, – вже чується роздратування в її голосі.
— Добре… – погоджуюсь, але відчуваю, щось не те.
Через годину, я вже почала шкодували, що взагалі погодилася на це. Ну справді, чому вона вирішила, що я маю витрачати свій час та гроші на цей проєкт? Адже в неї є інші батьки у команді. Чому вони не скинуться на ці прості потреби?
Після розмови почуваюся ніби мене намагаються використати. Якби моя мала брала участь у цій постановці, то я б, звісно, купила і курку, і ще й піцу. Але моя донька до цього жодного інтересу не має.
Чому Ольга не розуміє, що у мене свої плани, свої турботи? Її постановка – це, звісно, чудово, але я тут взагалі до чого? Це саме той момент, коли розумієш, що іноді “дружба” – це просто слово, яким вигідно маніпулювати. Вона ні копійки з інших учасників не бере, але всі її ініціативи спрямовані в першу чергу на власну доньку.
Мені ж тепер доведеться якось знайти час, щоб зробити ці бутерброди. Я знову піддалась на це прохання, хоча це не моє життя, не мої пріоритети. І саме в цей момент я усвідомила, що інколи краще вчасно сказати “ні”, ніж потім жалкувати про своє “так”.
Тільки мені так важко вимовляти. Почала аналізувати та згадала, що все йде з дитинства. Саме тоді нас вчать батьки все виконувати, що вони кажуть, інакше — покарання. У школі також треба вчити всі уроки, щоб не отримати поганої оцінки. А де той момент, коли потрібно сказати “ні”. Тільки одноліткам можна не дати списати домашнє завдання, сусідці відмовити позичити гроші, а потім корити себе, і може ще якісь ситуації в житті. Тільки вчитися їм потрібно на власному досвіді.
Я набралась сміливості й у п’ятницю подзвонила Ользі.
— Привіт, у мене плани змінилися, не можу бути у неділю. Знайти собі когось іншого, будь ласка.
— Ти що, з глузду з’їхала? – почала звинувачувати мене подруга. – Я на тебе розраховую! Що у тебе там сталося, що ти не можеш?
Брехати їй я не хотіла, проте і йти також. Ще гірше мені було від того, що приводу для відмови теж не було. Проте я продовжувала далі:
— Виникли деякі важливі сімейні питання, – грубо сказала я. – Попроси когось іншого, чиї діти беруть участь в постановці. Я маю йти.
Я повісила слухавку не очікуючи на її емоції та вмовляння. Відчула, як ніби важкий тягар спав, але було таке дивне відчуття, що зробила щось неправильно. Потрібно було раніше відмовитись та більше не погоджуватися на такі проєкти. Це відчуття мене ще довго переслідувало, адже я боялась втратити подругу. Через кілька днів Ольга мені зателефонувала, проте вже ні про що не просила.