“Це тебе прабабуся врятувала. Сходи до церкви, скажи їй спасибі”: На вулиці стара у безглуздій хустці попросила комієчку, а за хвилину сталося те, що перевернуло все моє життя

Коли я ще навчалася в коледжі, я не знала, хто я, навіщо я живу і яке моє покликання у житті. Так було до одного буденного ранку, коли я в черговий раз спізнювалася на другу пару.

Від будинку до технікуму йти пішки хвилин двадцять. Дорога йшла через центральну вулицю, і тому я не особливо поспішала: там магазини, вітрини. Джерело

Того ранку мене зупинила бабуся в зеленій безглуздій хусточці, яка, дивлячись на мене добрими очима, сказала:

– Онучко, дай монетку.

Я не мала своїх фінансів, різко кинула старій, що у мене нічого немає, але вона знову мене зупинила:

– Онучко, дай мені монетку, що лежить у тебе в рюкзаку.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegramта Instagram

Як я на неї розлютилася. Яке вона мала право говорити мені звідки діставати гроші, щоб дати їй. Але останні краплі ввічливості в мені ще залишилися, і з цієї причини я її не послала, хоча язик чесався.

Придумала геніальний хід:

– Я дам вам всі гроші, які у мене є, однак, скажіть, де вони лежать (у мене в той день нічого не було, тому мені було навіть цікаво, як стара викрутиться).

– Онучко, подивися, будь ласка, в правій бічній кишеньці.

У цій кишені рюкзака у мене були ручки і олівці. Гаразд, при ній витягла вміст і раптом, несподівано, відчула холодний гурток. Витягла. Виявилося, дійсно гроші. І ось, простягнула я цю монету старенькій, як бабуся крізь пальці її упускає.

– Онучко, прости, підніми монету, мені вже зігнутися важко.

Я, не відійшла від знахідки монети, миттю нагнулася, як гучний гуркіт з вулиці змусив мене лягти на асфальт. Через мить почувся дзенькіт скла, який падав з усіх усюд.

Кілька секунд стояла зловісна тиша, і я боялася розплющити очі, хоча розум почав швидко думати, що ж сталося.

Зрозумівши, що у мене нічого не болить, і, можливо, я неушкоджена, я тут же згадала про стару.

Розплющивши очі і піднявши голову, мені прийшла тільки одна думка, що краще б я цього не робила: баби на місці не було, замість неї в стіну «встромився» прут арматури, саме на рівні грудей. Моя підліткова фантазія відразу кинула мені картинку, як її старе тiло по шмaтках розкидало по вулиці.

Я заплющила очі і закрила обличчя руками – мені стало шкода бідолаху. Скло тут же упилося в шкiру, але я не відчувала болю.

Сльози потекли градом. Скільки я валялася на асфальті, не знаю. Перервали мої стpахи і фантазії люди, що почали «очищати мене від скла».

Хтось з них щось говорив, але я не чула. Тут до мене дійшло, що я зовсім нічого не слухаю ні людей, ні машин, ні сирен, ні того, що мені говорять – нічого. Я мотала головою, намагаючись знайти звук, але марно.

Сказавши, що я нічого не чую, один з чоловіків нахилив мені голову і злегка поплескав по вухах. Я ожила. Я стала чути. Правда, дуже слабо. Але і це мене порадувало.

Чоловік голосно запитав, як я себе почуваю, і чи не болить чого. Я замотала головою і заплющила очі.

Чоловік запитав, чи можу я встати, на що я ризикнула озирнутися: поруч зі мною вулиця була чиста (без кзові, тільки багато скла і будматеріалів). Я встала і насамперед поцікавилася у перехожих, куди поділася бабуся.

– Дівчино, яка бабуся – тут не було нікого.

– Вона тут стояла, милостиню просила, я їй монету дала, а вона її впустила. А коли я нагнулася, щоб її підняти, мене щось відкинуло. І стояла вона ось тут, прям на цьому місці, я показала на арматуру, що, буквально пpoткнула стіну будинку.

– Люди посміхалися, явно вважаючи мене бoжeвільною. І лише чоловік, що мене плескав по вуха, сказав:

– Як би там не було, та старенька вам явно врятувала життя. Якби ви не нахилилися, вас би прoткнув це шматок залізяки.

– Якби не ця бабуля, як ви говорите, я б пішла далі і не бачила б всього цього! – захист старої мене зачепив. – Вона у мене останнє забрала і потім ще «впустила». Я глянула на дорогу, але монети не знайшла.

– А куди ви йшли? – запитав молодий чоловік?

– У технікум, туди, – я показала рукою напрям і, побачивши, що було там, попереду, я завмepла:

Стільки руїн я ніколи не бачила. Виявилося, вибyхнув будинок, що будується, що стояв трохи віддалік від мене. Цеглини, палі, пісок – все це вроздріб валялося на вулиці. Уже під’їжджала “швидка”, і я побачила закpивaвлених людей, що лежали на асфальті.

– Так ви туди йшли? Похвально, що не дійшли. Інакше, боюся уявити, що б з вами було, і як би переживали ваші батьки.

– І тут до мене дійшла вся суть цієї історії. Ця бабуся, ці пошуки монети – все це було для мене. Але куди ж вона поділася?

Я ще раз оглянулася, але так і не знайшла нікого схожого, зелена смішна хустинка зникла також несподівано, як і з’явилася. І тільки думка з’явилася в голові, ніби хтось мені казав: «Онучко, спасибі за монету».

Відмовившись від гоcпітaлізації, я вирушила на пари, як-не-як, а третю пару, біологію, я любила і не збиралася прогулювати заняття. У технікумі всi дружно питали, що сталося, і я кілька разів повторювала події, в яких мені вдалося побувати.

Розповіла і вдома батькам. При згадці зеленої смішної хусточки, мама якось насторожено запитала:

– А квіточки, бува, не були жовто-блакитного кольору?

– Ага, саме такі. А ще, пляма на маківці, ніби пляма від кpові.

Від цих слів мама занервувала ще більше і, врешті-решт сказала, коли всі спали:

– Це твоя прабабуся тебе врятувала. Це у неї така хусточка була. Моя мама подарувала на її день народження, а я маленька тоді була, забруднила йодом. Пляму бабуся не стала видаляти, лише сказала, що тепер завжди за цією плямою її впізнають. А коли вона помeрла, то її хoвали в цій самій хусточці з плямою на маківці.

Читайте також: Раз в тиждень я приїжджала до колишньої невістки і доповідала останні новини. Та зустрічала мене обіймами і з нетерпінням чекала. А я продовжувала псувати життя синові

– Це тебе прабабуся врятувала. Сходи до церкви, скажи їй спасибі.

Я, невіруюча, послухалася маму і сходила до церкви. В той день я вперше зрозуміла, яке дорогу життя і як легко його втратити.

Закінчивши технікум, я пішла працювати соціальним працівником. Слух повністю так і не відновився, але це не заважало моїй професії, навпаки, зближувало мене з моїми людьми похилого друзями.

І тепер часто говорю старшим «дякую» – просто за те, що вони у нас є, неважливо, в якому вигляді.