«Чеки за ремонт можеш викинути», — спокійно сказала мама, вписуючи слова в сканворд. Аня за місяць вклала у батьківський дім усі заощадження: дах, підлоги, проводку. А на підвіконні лежала тека з проєктом договору, який мав віддати мамину половину будинку старшому братові. Аня не влаштувала сварки. Вона мовчки зібрала валізу, а на ранок уже сиділа в юриста.
— Чеки за ремонт можеш викинути, — сказала мама, методично вписуючи літери в сканворд.
Я завмерла на порозі кухні, тримаючи на плечі важкий рулон флізелінових шпалер, куплених на ринку.
Дванадцять років я доводила собі, рідному Коростеню й цій жінці, що сиділа за столом, що чогось варта. Дванадцять років прокидалася за будильником, віддавала гроші щомісяця за орендовану «хрущовку» на п’ятому поверсі без ліфта й тягла пакети з продуктами темними сходами. Будувала кар’єру в Києві, збирала фінансову подушку, терпіла поблажливі усмішки колег, коли в мові прослизала моя поліська говірка. А місяць тому зібрала дві валізи й повернулася. Втомлена від чужого ритму, але зі стабільною віддаленою роботою й заощадженнями. Повернулася в батьківський дім, щоб урятувати його від руйнування, а себе від самотності.
За цей місяць дім змінився. Запах вогкості поступився аромату ґрунтовки й свіжої деревини. Я найняла бригаду, яка перестелила гнилі підлоги в коридорі, замінила дах над верандою, змінила проводку й поставила новий газовий котел. Усе це обійшлося мені майже в чотириста двадцять тисяч гривень.
Я обережно притулила рулон до стіни. Він глухо стукнув об новий плінтус. Дістала з кишені джинсів телефон, відкрила листування з виконробом і скасувала завтрашню доставку плитки для ванної.
Про що саме я думала, не знаю. Може, про те, що за ремонт просто так не викидають.
Увечері ми поїхали в супермаркет. Там пахло підмоклим картоном і кислим молоком. Мама йшла попереду, впевнено штовхаючи скрипучий візок повз ряди з крупами й макаронами. Продукти вона обирала довго й прискіпливо обмацувала кожну упаковку, хоча я заздалегідь сказала, що заплачу за весь кошик.
— Візьми собі ті еклери, — обернулася вона й показала на полицю із жовтими цінниками. — Ти ж їх з дитинства любиш, Аню. Свято сьогодні, як-не-як. Дах нарешті закрили, тепер не буде протікати.
Я глянула на пластикову коробку з тістечками. За цей місяць це був уже третій раз, коли мама грала в ідеальну, турботливу родину. Тричі вона показово дбала про мої дрібниці на людях, поки сусідки чи касирки дивилися на нас із розчуленням: ото ж, донька з Києва повернулася, матері допомагає, дім відновлює.
Я поклала еклери у візок. Зарплата дозволяла мені замовляти десерти з найкращих кондитерських, але, дивлячись на мамине вдоволене обличчя, мені хотілося вірити в цю ілюзію. Хотілося вірити, що ми справді будуємо спільне гніздо, де мені завжди знайдеться місце.
— Паші треба буде сказати, щоб вивіз старі дошки з двору, — додала мама, складаючи в пакет цибулю. — Він же на бусі. Заодно подивиться, як у нас тепер тепло.
Я промовчала й перекладала в кошик пакети із соком. Паша, мій старший брат, за весь місяць ремонту не з’явився жодного разу. Навіть не зателефонував спитати, як ідуть справи.
Дім зустрів нас гудінням нового котла. Я розібрала пакети, вимила руки й почала протирати кухонний гарнітур. Мама пішла до своєї кімнати переодягнутися.
Проводячи вологою ганчіркою по стільниці, я зачепилася поглядом за синю пластикову теку. Вона лежала на підвіконні, наполовину прикрита свіжою газетою. Два дні тому мама їздила в центр адмінпослуг і сказала, що треба переоформити стару субсидію на комунальні.
Я зсунула газету. З пластикової кишені стирчав краєчок щільного паперу з печаткою. Я витягла його вологими пальцями, лишаючи на білому аркуші темні сліди.
«Проєкт договору дарування частки житлового будинку й земельної ділянки».
Я прочитала заголовок, потім пробігла очима нижче. Дарувальниця: Галина Миколаївна. Обдарований: Павло Миколайович. Нижче стояв запис нотаріуса, що підписання призначено на четвер, на десяту ранку. Мама віддавала свою половину батьківського будинку моєму братові. Тому самому будинку, у який я щойно вклала всі заощадження. Тому самому братові, який не дав ні гривні на дах, що протікав.
Може, я справді егоїстка? У мене віддалена робота, стабільний дохід, немає іпотеки. Я звикла гарувати й розраховувати тільки на себе. А в Паші троє дітей, дружина сидить у декреті, вічні борги за кредитками. Може, мама просто намагається його врятувати? Захистити слабшого, знаючи, що я впораюся сама? Вона ж мати, її душа болить за тим, кому гірше.
Я взялася щосили терти ідеально чисте скло мікрохвильовки. Терла так сильно, що неприємне скрипіння розносилося всією кухнею. Папір з печаткою лежав на столі просто перед моїми очима. Чотириста двадцять тисяч гривень. У ремонт чужого майна.
Кроки в коридорі пролунали надто голосно. Мама ввійшла на кухню, поправляючи пояс домашнього халата, і зупинилася, побачивши синю теку просто на столі.
Повітря в кімнаті вмить стало важким і густим. Від мами різко повіяло вуличною свіжістю й нудотно-солодким ароматом ліків, які вона капала собі щоранку. Цей запах старості й тривоги раптом перебив хімічну свіжість моєї дорогої ґрунтовки.
Холодильник за спиною натужно загув. Десь за новими вікнами протяжно просигналила електричка.
Краї документа в моїх руках здавалися гострими, ніби могли порізати шкіру. Пальці заніміли, як від шматка льоду. На мамі був темно-синій халат із великими жовтими соняшниками: один на кишені, два на подолі. В одного квітки бракувало пелюстки, бо фабричний шов пройшов просто по жовтому бутону.
Треба не забути переказати гроші за вивіз будівельного сміття бригадирові, зовсім недоречно, кристально ясно подумала я.
— Ти не мала права лізти в мої документи, — рівним голосом сказала мама й поставила на плиту чайник.
— Чотириста двадцять тисяч, мамо, — мій голос прозвучав так, ніби належав чужій людині. Я поклала аркуш назад у теку. — Я повністю замінила проводку, котел, підлогу й дах. У твоєму домі.
— Це наш спільний дім. І Пашин теж. Він тут виріс.
— Паша не вклав у нього жодної гривні за десять років. Він прийде жити на все готове, куплене за мої гроші?
— Йому потрібніше! — вона нарешті обернулася, й у її очах стояла непохитна впевненість у своїй правоті. — У нього родина, діти! А ти сильна, ти сама, тобі легше. Ти собі ще заробиш, а він пропаде!
На кухні повисла дзвінка тиша.
Я не стала влаштовувати сцену, бити посуд чи доводити правоту. Розвернулася, пішла до кімнати й дістала із шафи дорожню сумку. Охайно склала ноутбук, речі й, найголовніше, щільну теку з договорами підряду, чеками з будмагазинів та актами виконаних робіт.
Через день я сиділа у світлому кабінеті юристки, де пахло дорогою кавою. Юристка, жінка років сорока з рівним голосом, уважно перегорнула мої папери.
— Скажіть, будинок записаний на кого?
— Половина на маму. Друга половина на мене. Тато оформив її на мене дарчою ще багато років тому.
— Чудово. Тоді розкажу так. Ваша мати має право розпоряджатися своєю половиною, у тому числі подарувати її. Забороняти їй це я вам не порадила б, воно не спрацює. Але ви можете подати позов про відшкодування частини вартості невіддільних поліпшень. Ви вклали гроші у весь будинок, і частина з них припадає на мамину половину.
— І скільки це?
— Приблизно половина від суми підтверджених витрат. Двісті десять тисяч гривень. Якщо ваш брат отримає частку, відповідальність за ці гроші ляже й на нього як на нового співвласника. Окремо подаємо клопотання про забезпечення позову: суд може заборонити відчуження частки до розгляду справи.
— Тобто четвергове підписання зірветься?
— Ймовірно, так.
Я мовчки кивнула. У четвер вранці суд виніс ухвалу про заборону відчуження. Нотаріус, до якого мама приїхала разом із Пашею, відмовився завірити договір. Мені про це розповіла сусідка, баба Параска, яка стояла під дверима контори й усе чула.
Увечері того ж дня на телефон прийшло повідомлення від Паші:
Аню, ти зовсім з глузду з’їхала на рідну матір до суду подавати? Ми ж родина! Тобі ці гроші поперек горла стануть!
Я прочитала його, сидячи на дивані орендованої квартири, в яку довелося повернутися. Провела пальцем по екрану й заблокувала номер. Потім відкрила банківський застосунок і сплатила судовий збір.
Мамина чашка з відбитим синім вушком і намальованими ромашками досі стоїть на краю столу в моїй нової орендованої квартирі. Я машинально сунула її в сумку того вечора, коли збирала речі. Щодня дивлюся на цю тріщину на емалі. Пити з неї чай не можу. Викинути теж не виходить.
Три тижні мама не телефонувала. Потім, одного вечора, з’явилося повідомлення: «Котел гуде. Не знаю, чи правильно». Без привітання, без жодного слова про суд. Я довго дивилася на ці рядки.
А потім відповіла: «Тиск на манометрі має бути півтора. Якщо вище, скинь краном знизу».
Більше ми нічого не писали.
Старий дім отримав нове життя. Я не знаю, кому він дістанеться, коли суд поставить крапку. Знаю тільки одне: рахунок закрито, і більше ілюзій у мене не буде.
Через два місяці суд зобов’язав Галину Миколаївну та Павла відшкодувати Ані частину витрат на ремонт. Павло ще довго телефонував і звинувачував сестру в егоїзмі, але вона більше не відповідала.
Мама приїхала до неї лише раз — без попередження, з тією самою синьою текою під пахвою.
— Ти могла б і по-людськи, Аню. Я ж твоя мати.
— Могла б, мамо, — відповіла Аня. — Якби ти згадала, що я твоя донька, перш ніж вирішила подарувати братові те, за що я заплатила.
Галина Миколаївна нічого не відповіла й пішла.
Аня не відчула ні радості, ні перемоги. Лише полегшення: нарешті їй не доводилося доводити власній родині, що її праця чогось варта.
А як ви вважаєте: чи правильно вчинила Аня, звернувшись до суду проти матері й брата, чи родинні стосунки мали для неї бути важливішими за гроші?
