Софія дивилася на Дениса й подумки поверталася у ті далекі часи, коли все тільки починалося. Тоді, здавалося, її життя було на межі руйнування, але доля приготувала для неї несподіваний подарунок.
— Софіє, — покликала її Наталя, одна з найкращих подруг, що теж була на святі. — Як же ви з Денисом так швидко зблизилися? Мені й досі не віриться, що ви раніше майже не спілкувалися!
Софія усміхнулася. Це була дивовижна історія, в якій вона сама не раз губилася. Вона поглянула на Дениса, що якраз підійшов й поставив перед нею тарілку з десертами.
— Та, дійсно, несподівано все вийшло, — відповіла вона, а в її очах з’явилася тепла усмішка. — П’ятнадцять років пролетіли так швидко, що здається, це було вчора.
— Ну, розкажи, розкажи, — наполягала Ксеня, ще одна подруга, яка сиділа поруч. Вона завжди любила такі історії.
Софія зітхнула, повертаючись у спогади.
— Тоді я ще була з Вадимом, — почала вона. — Пам’ятаєте його? Мій перший… і, як тоді здавалося, єдиний коханий. Я любила його до нестями.
— Ох, пам’ятаємо, пам’ятаємо, — з усмішкою промовила Наталя, роблячи ковток з келиха. — Ти тоді весь час говорила тільки про нього.
Софія кивнула, спогади про той час були змішані. Вона справді тоді жила з Вадимом, не помічаючи нічого довкола.
— Я носилася з ним, як божевільна, — продовжувала жінку і в її голосі з’явилася нотка гіркоти. — А він… Він виявився зовсім не тим, за кого себе видавав. Брехун і маніпулятор. Добре, що я це зрозуміла ще до весілля.
— Що сталося? — зацікавлено запитала Ксеня, підперши голову долонею. Її завжди захоплювали драматичні розповіді.
— О, то була епічна сварка! — Софія усміхнулася, згадуючи той день. — Ми сиділи на моїй кухні, він щось знову брехав, намагався виправдатися. І тут я вже не витримала. Ледь у нього того старого глека не кинула!
— Якого? — запитала Ксеня, піднімаючи брови.
— Того, що від прабабусі, — відповіла Софія. — Він для мене надзвичайно цінний. Тоді я зупинилася в останній момент. Дивлюся на глек і думаю: «Ну, не вартий він його». А потім… Я не знаю, що на мене найшло, але я, наче під впливом якоїсь сили, раптом виходжу з будинку й бачу однокурсника Вадима — Дениса. Він якраз проходив повз.
— Ого, і що ти зробила? — з цікавістю запитала Наталя.
— Я питаю його: “Привіт, ти одружений?” — Софія знову усміхнулася, згадуючи розгублений вираз обличчя Дениса у той момент. Він явно не очікував такого питання.
— Він аж зупинився, — продовжила вона. — “Ні”, — каже, — “у мене нікого нема… А що?” І тут я йому відповідаю: “Чудово! У мене на завтра два білети у театр. Йдемо?”
Денис, який сидів поруч і теж слухав цю історію, не зміг не втрутитися:
— Я тоді був настільки ошелешений, що не міг сказати “так” чи “ні”. Та й що тут скажеш? Театр, Софія… Якби я тоді відмовився, ми б зараз не сиділи тут.
— Так і вийшло, що він пішов зі мною, — посміхнулася Софія, дивлячись на чоловіка з теплотою в очах.
— І як?, — спитала Наталя, — одразу закохалися?
— Ні, не одразу, — відповіла Софія, задумливо. — Спершу ми просто гуляли, говорили про все на світі. Денис був зовсім іншим — спокійним, надійним. Ніяких драм, ніяких брехень. І це було так незвично для мене після Вадима. Я почала розуміти, що мені хочеться чогось стабільного, справжнього.
— Це ж треба, — зітхнула Ксеня. — І з того часу ви разом.
Софія кивнула, дивлячись на дітей, які бігали по газону.
— Так, ми разом. Іноді здається, що це все сон. Дім, діти, бізнес… Ми все будували разом. А я ж тоді навіть не могла уявити, що так вийде. Якби мені тоді хтось сказав, що через п’ятнадцять років я буду щаслива з Денисом, я б не повірила.
— Це доля, — сказала Наталя, піднімаючи келих. — За вас!
Софія теж підняла свій келих, але у глибині душі її думки були зовсім в іншому місці. Коли більшість гостей розійшлася, вона залишилася з подругами й, нарешті, вирішила поділитися тим, що давно носила в собі.
— Знаєте, — сказала вона, опустивши погляд, — я досі у глибині душі кохаю Вадима.
Ці слова пролунали, наче грім серед ясного неба. Наталя й Ксеня замовкли, а Софія відчула, як важкий камінь звалився з її серця. Вона давно знала цю правду, але не наважувалася зізнатися навіть собі.
— Як так? — здивовано запитала Ксеня. — Ти ж щаслива з Денисом!
— Так, щаслива, — тихо відповіла Софія. — Але перше кохання… воно не минає безслідно. Вадим був моєю першою любов’ю, і, як не дивно, я досі не можу повністю відпустити його. Але це не заважає мені бути з Денисом.
— Вадим не зробив тебе нещасною, — обережно сказала Наталя. — Навіщо тоді думати про нього?
— Він не тільки мене зробив нещасною, — зітхнула Софія. — Він сам так і залишився самотнім. Не знайшлося жодної жінки, яка б відповідала його “високим стандартам”. Він так і живе з мамою, а його життя — це суцільна порожнеча. Я більше не сумую за ним, але іноді думаю, що моє життя могло бути інакшим.
