Микола лише нещодавно повернувся із довгого відрядження. Три роки він жив зовсім в іншому місці, кліматі, та що там говорити, ніби в іншому світі, займаючись видобутком нафти.
Коля повернувся до батьківської квартири, що стояла замкнена стільки часу, і одразу відчув, що на нього чекали. Ні, не батько з матір’ю.
А просто це повітря, меблі, наповнені спогадами кімнати, старий стіл, за яким Коля сидів ночами, викреслюючи складні схеми та гризячи олівець, картонна коробка, засунута в найдальший кут. Там зберігалися дитячі мрії.
Мама любила слухати “Маяк”. З ранку і до вечора, метушучись на кухні, жінка підспівувала знайомим пісням, захлинаючись слухала передачі і шикала на домочадців, намагаючись не попустити новини.
Цієї зими Коля вперше зустрічатиме Новий рік один, у своєму будинку. Ялинка, мішура та скляні, старі, іграшки мирно спали на антресолях. Тридцять першого грудня чоловік сходив у магазин, купив улюблених маринованих огірків, прихопив шматок ковбаси, французький багет, ще щось, на що впало око у продуктовому.
Передноворічний день тягнувся дуже повільно. Сніг, як йому і належить, падав з подвоєною силою, прикриваючи все те, що накоїв рік, що минає, готував місто, наче наречену, до зустрічі з новим, хвилююче-невідомим, сповненим надій, наступним роком.
По вентиляції почали розноситися аромати чужого свята. Тут смажать картоплю, там поставили запікати м’ясо, та ще й часнику не пошкодували.
А потім звідкись зверху почали лунати дивні звуки.
Коля скривився. Хтось грав на піаніно. Ну, скоріше навіть не грав, а гепав його фантастично непоєднуваними переливами і човганням.
Раніше над квартирою Колиних батьків жили добродушна пара стареньких. У них за все життя хіба що раз каструлька на підлогу падала, та дід якось затіяв свердлити стіну, коли дружина купила на «блошиному ринку» дерев’яну, лаковану полицю.
До цього і після була цілковита тиша, начебто вони там і не ходили навіть, а літали з кімнати до кімнати. Високого виховання були люди.
Але минуло вже кілька років. Очевидно, господарі змінилися.
Коля все ж таки вирішив не звертати уваги на ці музичні звуки, відвернувся до вікна. На підвіконні височіла гора снігу, заважаючи розглянути, що коїться у дворі. Сніг виблискував теплим, жовтувато-абрикосовим світлом, ловлячи у свої лабіринти промені від люстри.
Раніше коли Микола був дитиною, у нього була власна традиція. Хлопчик ставив на підвіконня, прямо в цей пухнастий, кошлатий сніг коробочку. Дерев’яна, криво зібрана, розфарбована гуашшю, вона була адресована Діду Морозу.
Вранці Коля підбігав до вікна. Коробочка зникала, а на її місці лежало щось інше. Коля зачаровано розглядав сліди на снігу. Ось від рукавиці, ось — від бороди. Казка приходила до нього додому, змушуючи сміятися та танцювати від радості.
Спогади приємно зігрівали душу. Чоловік зітхнув, відчинив вікно і набрав у руку жменю снігу. Сніжок, другий, третій. І ось уже на підвіконні сидить сніговик. Ручки-сірники, носик-шматок огірка, очі — горошинки. Микола доволі посміхнувся.
– Шкода, все-таки, що ялинки немає. «Який Новий рік, та без ялинки.
Та що це таке? — Микола витер серветкою чай, що випадково розплескався. — Сходити, чи що? Поправивши про всяк випадок зачіску, він вийшов із квартири і пішов сходами нагору.
Біля потрібних дверей чоловік зупинився. У серці закралися сумніви. А чи варто? Ну, святкують люди, може, дитина бавиться, буває і таке. Але тут інструмент завив знову. Чоловік насупився. Було щось сумне у цих переливах клавіш.
Коля простяг руку, щоб натиснути на кнопку дзвінка, але тут помітив, що двері не зачинені. Вони трохи прочинялися від протягу, коли хтось входив у під’їзд.
Світла у передпокої не було. Микола несміливо тупцював на килимку, не наважуючись порушити спокій чужого житла.
Але потім все ж таки пройшов уперед.
Однокімнатна квартирка, маленька, але затишна, трохи пропахла квітковим милом. Було тут щось таке, що змушувало відчути себе «званим», бажаним дорогим гостем.
– Вибачте! — відкашлявшись, Микола порушивши тишу, що повисла. — Вибачте, у вас двері відчинені. Можна увійти?
З кімнати долинуло тихе «Так».
Чоловік, знявши про всяк випадок шльопанці, в одних шкарпетках пройшов м’яким, світлим килимком і опинився в кімнаті. Біля піаніно, спершись на нього ліктем, сиділа жінка. Свічки запалювали медові відблиски на її обличчя, зовсім ще не старе і сумне.
– Я Вас потривожила? Вибачте. Ніяк не звикну, що мешкаю в багатоквартирному будинку… — жінка зітхнула і посміхнулася гостю.
– Справді сказати, ваша, ммм, гра трохи дивна, – Коля винувато посміхнувся. — Я думав, може, що сталося?
Жінка зітхнула.
– Ну, якщо бути чесною, то так, трапилося … Він пішов. Знову…
Микола оглянув кімнату ще раз. Ну, припустимо, від неї пішов чоловік. Мабуть, давно, якщо жодної його речі тут немає.
– Хто, вибачте, від вас пішов?
– Та ви сідайте, сідайте! Світло яскравіше зробити? — жінка мелодійно защебетала, метушилася так, ніби Микола був запрошеним слухачем її концерту.
– Ні, Я на хвилинку. Вибачте, я, мабуть, піду.
– Почекайте! Ось він пішов, а так нічого й не змінилося, розумієте? Від цього якось сумно, — жінка задумалася, а потім додала: — І навіть прикро! Я сподівалася, чекала.
Колі зовсім не хотілося розумітися на любовних невдачах своєї сусідки. Але дуже вже сумна вона була. І тут чоловік зрозумів, що його дивувало у цій кімнаті. Тут не було свята.
– А як вас звуть? Мене Микола. Я ваш сусід знизу.
– Я Інна. Я онука колишніх власників квартири.
– Дуже приємно. А де ж самі дідки?
Жінка зітхнула. Коля все зрозумів.
– Знаєте, – раптом згадав Микола. — У ваших родичів тут стояла велика ялинка. Завжди жива, пухнаста.
Микола раптом зніяковів.
– Вибачте, не потрібно було.
– Та що ви! Навпаки! Розкажіть ще щось. Та ви сідайте! — Інна запросила гостя до столу. — Я тут ніколи не була в дитинстві. Ми жили далеко. Там і сніг не завжди буває на Новий Рік. Свято найчастіше відзначали у когось із їхніх друзів. Вдома ялинку не ставили. Ніколи було з нею поратися. Я в садку, школі, батьки на роботі. Кішка дерла шпалери, ми боялися, що й ялинку зіасує.
– А Подарунки? Ну де Дід Мороз вам їх залишав?
Інна посміхнулася.
– Ну, Ви смішний! Ми мали «виробничого», колективного Діда Мороза. Він приходив щороку, дарував подарунки за віршики. Потім перестав, коли я виросла. Дурниця це все.
– Так. – Протягнув Коля. — Ось від цього все йде!
– Що? – Здивувалася Інна.
Тим часом старенький годинник на кухні пробив вісім вечора. Надворі гриміли рідкісні гуркоти феєрверків.
– Ой! Вже вісім! — Коля раптом відчув потяг до святкової метушні. Чи то незнайомка так подіяла на нього, чи пам’ять раптом сколихнула картинки дитячої казки. — Потім усе поясню. Я зараз! Ми маємо встигнути!
– Що?
– Вам потрібний справжній Новий Рік, розумієте?
Інна знизала плечима.
Микола раптом відчув смак свята. За кілька годин до того моменту, що минає так швидко, але запам’ятовується на цілу вічність, що раптом робить нас усіх дітьми, скільки б років не минуло.
Чоловік, швидко зайшовши до себе в квартиру, притулив драбину до стіни і поліз на антресолі. Коробка зі старенькою ялинкою, іграшки з комори. То що ще? Ах! Гірлянда! Деякі лампочки доведеться замінити, але, в цілому, непогано!
– Ви не проти, я тут розташуюсь? – пихкаючи, він втягнув коробки і кульки в кімнату.
– Так. Звісно. А що це?
– Це новий рік. Ви поки що зіграйте нам щось життєствердне, Інно.
Через десять хвилин ялинка, що трохи покосилася, стояла на табуретці.
– А тепер, Інно, йдіть прикрашати вашу ялинку!
– Жінка підійшла та схилилася над коробкою з іграшками.
– Стоп! Ну хто так прикрашає? — гукнув Коля. – Яка симетрія, які порядки? Запам’ятайте сьогодні немає порядків. Сьогодні ніч, коли можна все! Так що вперед!
– У нас не було таких іграшок, – похитала головою Інна. — Кулі, шишки, паперові вироби, цукерки вішали, а такої краси не було.
– От, значить, час і у вашому житті щось міняти!
Тут Микола раптом випростався.
– Ми забули одну річ!
– Яку? — Інна спантеличено подивилася на нього.
Вам треба зробити коробочку з подарунком для Діда Мороза! Терміново!
Годинник бив десять, а на столі кипіла робота. Клей ПВА, картон, майже засохлі фарби, один пензлик «на все про все». І ось уже коробочка, трохи кривувата, розписана вензелями, стояла на підвіконні, зберігаючи під кришкою маленькі сюрпризи для святкового гостя.
– Це мій винахід! — з гордістю повідомив Микола.
Обоє засміялися.
– Спасибі вам! — Інна, зніяковівши, провела рукою гілками ялинки. — Так чудово ви все вигадали!
– Та годі! Мені самому сподобалося.
– Ой! А ви, мабуть, голодний! Я зараз все принесу! У мене ж салат є, вінегрет!
Коли на мить здалося, що він знає Інну вже дуже давно.
Годинник бив дванадцять разів. Переможний дзвін розносився по всіх куточках світу, сповіщаючи про те, що старе поступається місцем новому, незвіданому, що настає час надій і чудових відкриттів.
– З Новим Роком, Миколо!
З новим Роком, Інно! Щастя вам!…
Коробочка з солодкими дрібницями зникла з підвіконня, а бажання Інни нарешті здійснилося.
Дід Мороз, посміхаючись у густу бороду, спритно керував своїми срібними санями. Він мчав засніженою дорогою, везучи додому імбирні пряники від дівчинки Інни та хлопчика Миколи, що так мирно зараз розмовляли у себе на кухні.
