Цього року, мені здається, я вже чула ці кляті слова більше тисячі разів: “Маріє, ти мусиш навчитися керувати авто, тобі треба отримати права”. Ігор ніяк не вгамовується! У нього це вже стало якоюсь мантрою. Але ж я цього не хочу. І взагалі не моє це!
Так починався майже кожен наш недільний ранок. Ігор просто ніяк не міг зрозуміти, що я відчуваю себе більш ніж комфортно на пасажирському сидінні. І справа навіть не в тому, що кермо мене лякає. Хоча… може й лякає. Ну скажіть, навіщо мені ці всі проблеми? Обслуговування машини, заправка, техогляд. Де я гроші братиму на все це?! Тож я вкотре намагалася пояснити йому:
— Ігорю, слухай, у мене на обслуговування авто просто грошей не вистачить! А ти знаєш, скільки зараз коштує утримувати машину?
— Ну що ти вигадуєш, Маріє, – він, як завжди, удавав, що це все неважливо. – Я ж тобі вже казав, усе, що стосується авто, робитиму я сам, власними силами! Тобі лише треба буде мене забирати з роботи ну, і туди-сюди інколи з’їздити у справах.
— Ага! – відповіла я скептично. – Ясно, забирати тебе з роботи. А ще, мабуть, і твого шефа іноді додому завезти? Ні-ні, дорогий, я вашою особистою водійкою не стану.
— Та ні, ти що! – він зразу перейшов на жарт. – Я ж просто пожартував. Але за кермо тобі таки доведеться сісти.
Мама мені якось сказала:
— Доню, сядеш за кермо, чоловік зніме з себе обов’язки возити дітей до школи та забирати їх. Буде почувати себе вільним, а ти то й будеш робити, що розвозками та домашніми справами займатися.
Я тоді послухала маму та й відразу побачила всі недоліки. Ми дітей віддали у спеціалізовану школу, з музичним ухилом. Вона єдина у Києві й знаходиться від нашого дому за вісім кілометрів. У дівчаток уроки не співпадають, тому старшу доньку завжди доводиться чекати. Так незручно, а тут ще й чоловіка возити.
Я вже не знала, як йому пояснити, що це не для мене. Це ж не тільки страх перед керуванням. У мене нервова система слабка, руки тремтять навіть перед елементарним екзаменом, а що вже казати про водіння. Я йому все це говорила сто разів, але ж він уперто продовжував наполягати.
Одного вечора, за вечерею, коли він знову підняв цю тему, я не витримала:
— Ігорю, ти розумієш, що у мене панічний страх перед кермом? Я на громадський транспорт не скаржуся. Мені комфортно їздити трамваями, маршрутками. Хочеш – найми собі водія, але від мене відчепись з цією темою.
— Ну, добре-добре, не гарячкуй. Я ж тільки намагаюся тобі допомогти.
— Допомогти? Це така собі допомога, коли кожен день відчуваєш тиск. Зрештою, ми ж домовилися, що кожен робитиме те, що йому підходить. Мені здавалося, що наш шлюб базується на взаємоповазі. Але це питання було для мене, як чорна діра.
Наступного разу, після чергової розмови про авто, я зустріла сусідку Тетяну на сходах.
— Щось ти виглядаєш не дуже, – підколола вона мене. – Знову чоловік зі своїм авто тебе мучить?
— Та отож, – зітхнула я. – Що б я йому не казала, він продовжує на своєму стояти. Я йому кажу, що боюся водити, а він ніби й не чує.
Тетяна засміялася:
— Слухай, у мене Віктор те саме робив. Вперто вчив мене кермувати. Я кілька разів просто зупиняла машину посеред дороги, виходила і йшла додому пішки. Він нервував, але зрештою зрозумів.
Ця історія мене заспокоїла трішки, але й дала змогу задуматися. Можливо, я занадто м’яко ставлюся до цього питання. Адже, якщо дозволяти людині переступати через твої бажання, то чому тоді не почати кожен раз вимагати від тебе більшого?
Того вечора я сиділа перед телевізором, поглядаючи на Ігоря, який щось бурмотів про “гарну ідею” щодо навчання. Я вже готова була піти на компроміс, знову. Але тут у мене в голові виникла думка: а що, якщо я просто скажу “ні”?
І я сказала:
— Ігорю, давай так. Я не водитиму. Ніколи. Це для мене – табу. Я знаю, що ти хочеш, щоб мені ж було зручно, але я не хочу це робити. І жодні твої аргументи не змінять моєї думки.
Він підняв голову, дивлячись на мене, мовби я сказала щось надзвичайне. Врешті він тільки кивнув й повернувся до своєї страви. І в ту хвилину я зрозуміла: у наших стосунках не обов’язково потрібно постійно йти на компроміс, інколи обов’язково треба захищати свої кордони. Ігор ще кілька разів пропонував мені вчитися, проте страх перед кермом не давав мені це зробити.
