Світлана завжди вважала себе міською жінкою. Вона народилася і виросла у великому місті, отримала освіту, працювала в маркетинговій компанії, мала свій стиль життя і друзів.
Відпочинок на природі і поїздки до бабусі в село були для неї лише спогадами з дитинства, які вона згадувала, коли треба було відновити сили. Однак цього року щось змінилося.
До свята Різдва залишалося кілька днів, коли Світлана отримала несподіване запрошення — поїхати до села. Запросила її подруга дитинства, Люба, яка давно вийшла заміж і переїхала на свою батьківщину. Вона написала Світлані:
— «Світлано, приїжджай на свята до нас! Тут така атмосфера, це ж твоє дитинство! І ще я хочу познайомити тебе з одним чудовим хлопцем, Віталієм. Він теж із нашого села, не з таких, як там часто бувають! Приїжджай, буде весело!»
Світлана була дуже зайнята на роботі, але думка про село і зустріч з давньою подругою змусила її погодитися. Вона давно не бачила Любу, і перспектива змінити обстановку та відпочити на свіжому повітрі здавалася їй привабливою. Так вона вирушила до села.
Приїхала Світлана в село на пізній вечірній автобус. Дорога була важкою, зупинки в лісах, обледенілі вулиці — все це викликало певне відчуття дискомфорту, але думка про майбутнє тепло вдома Люби допомогла забути про всі труднощі.
Люба зустріла її на автобусній зупинці.
— «Світлано, ти не повіриш, як тут красиво зараз! Сніг, тиша, все як у казці», — розповідала подруга, коли обіймала Світлану.
Вони йшли до будинку Люби, який був старим, але дуже затишним. Світлана відчула запах смачної вечері, коли вони зайшли всередину.
— «Привіт, Світлано!» — крикнув з-за столу незнайомий чоловік, що сидів поряд з Любиною мамою.
Це був той самий Віталій. Він був високий, з гарними рудими кучериками, що завжди виглядали ніби трохи неохайно, але це робило його вигляд ще привабливішим.
Очі в нього були темні, а посмішка — відкрита і дружня. Світлана не могла не помітити, як йому підходить бути таким простим і щирим.
— «Привіт!» — сказала Світлана, намагаючись виглядати розслабленою. Вона не знала, що сказати, адже це був абсолютно новий досвід — гостювати в селі і познайомитися з чоловіком, який не був схожий на тих, з ким вона зазвичай спілкувалася в місті.
— «Люба розповідала про тебе. Радий, що ти приїхала!» — сказав Віталій.
— «І я рада вас бачити!» — відповіла Світлана, усміхаючись.
Весь вечір вони розмовляли про сільське життя, про те, як змінилися часи, про плани на святкові дні. Віталій виявився дуже цікавою людиною, хоч і мав трохи інший світогляд, ніж Світлана.
Він говорив про важливість родинних традицій, про те, як важливо допомагати одне одному, жити не тільки для себе, а й для близьких.
Світлана, у свою чергу, розповідала про своє життя в місті, про свою роботу і дружніх зустрічах, але чим більше вони спілкувались, тим більше вона відчувала, що Віталій знаходиться на зовсім іншому етапі життя.
І хоч це було дещо дивно для неї, але їй починало подобатися його ставлення до простих радощів життя.
Наступного дня Люба і Світлана вирушили на прогулянку до лісу. Віталій також приєднався до них. Сніг, що покривав землю, блищав під зимовим сонцем, дерева були вкриті інеєм, і вся навколишня природа виглядала, як у казці.
— «Віталію, чому ти залишився жити тут, у селі?» — запитала Світлана, намагаючись позбутися відчуття, що вона в чомусь не розуміє його вибору.
— «А чому б і ні?» — відповів він. — «Я люблю це місце. Тут я можу бути самим собою, тут є родина, тут спокійно. Це не місто, де постійно потрібно кудись бігти. Тут я маю час подумати, створити щось важливе для себе і своїх близьких».
Світлана була здивована таким простим і ясним поглядом на життя. Вона, навпаки, відчувала постійну потребу бути в русі, постійно вчитися новому, розвиватися.
Але чим більше вона спілкувалася з Віталієм, тим більше їй починало здаватися, що саме в такій тиші і простоті можна знайти справжнє щастя.
Після прогулянки вони сіли за стіл, пили гарячий чай і розмовляли про життя. Світлана відчула, як важко їй забути про свою гонитву за кар’єрою, як вона почала замислюватися, чи правильно живе.
— «Віталію, я не знаю, що ти в мені бачиш, але твої слова справді змушують мене задуматися про багато речей», — сказала Світлана.
— «Може, іноді варто зупинитися і відчути, що саме ти хочеш від життя?» — відповів Віталій, його голос був спокійним і впевненим.
Вони сиділи. Світлана відчула, як її серце поступово відтає від міського холоду, і вперше за довгий час вона почала замислюватися, чи можливо знайти щастя без постійного руху та гонитви.
Через кілька днів, на святвечір, Віталій запросив Світлану на прогулянку. Вони йшли по засніженому лісі, і він несподівано зупинився, подивився на неї і сказав:
— «Світлано, я не хочу, щоб ти думала, що я хочу тебе змінити. Я просто хочу бути з тобою, дати тобі шанс на інший погляд на життя. Ти вірно кажеш, що кожен має свій шлях, але, може, ми можемо йти цим шляхом разом?»
Світлана не знала, що відповісти. Це було несподівано. Вона відчула, як її серце почало битися швидше, але не через хвилювання, а через глибоке почуття, яке вона не могла пояснити.
— «Віталію, я… я не знаю, але я готова спробувати», — сказала вона, дивлячись йому в очі.
Віталій і Світлана стали парою. Вона залишила місто і почала нове життя в селі, де все було простіше і ясніше.
Через рік, на тому самому святвечорі, вони одружилися в маленькій церкві, серед тих самих засніжених дерев. Світлана знала, що це не була випадковість.
Це був її вибір, її нове життя. І тепер вона була готова пройти цей шлях разом з Віталієм, відкрита для простих радощів і великої любові.
Галина Червона