Цей Святий Вечір я чітко уявляла собі зовсім по-іншому.
Марічка, моя найкраща подруга ще з дитинства, завжди була яскравою, розумною і, здається, щасливою жінкою. Вона вийшла заміж кілька років тому за Івана, чоловіка з хорошою репутацією та стабільною роботою. Всі думали, що у них ідеальні стосунки. Тому коли Марічка подзвонила і сказала, що приїде з чоловіком на святкову вечерю, я відчула радість: ось, ми зберемося всі разом, як у старі часи. Але те, що сталося насправді, було не те, чого я очікувала.
Коли двері відкрилися, я побачила їх — Марічку в розкішному червоному пальті, а поруч із нею стояв Іван, її чоловік, у святковому костюмі. Але, здавалося, щось не так. Я навіть не могла зрозуміти, що саме мене збивало з пантелику. Вони обидва виглядали ніби трохи… чужими один для одного.
— О, яка ви красива, Марічко! — я намагалася виглядати природно, посміхаючись і обіймаючи її. — Іване, радий вас бачити! Вітаю з Різдвом
Але Іван посміхався так, ніби цю посмішку йому хтось приклеїв, і після обіймів відразу почав дивитися на годинник. Це було дивно, але я не надавала цьому особливого значення — раптом встигли запізнитися, чи щось інше?
— Рада бачити тебе, — сказав Іван, але його погляд знову був відсторонений.
— Ти не запізнилася, правда? Марічка, ми не хочемо затримуватися.
Марічка зазирнула на мене і помітила, як я зморщила лоба. В її очах був якийсь сумнів, як ніби вона вагалася, чи варто щось говорити.
— Ти добре? — запитала я. — Чи все гаразд?
Марічка на мить знизала плечима, але я відчула, як між нами ставати якась відстань. Вона не була такою, як раніше.
— Все нормально, — відповіла вона, але її голос прозвучав холодно, немов вона намагалась переконати не лише мене, а й себе.
Ми сіли за стіл, і я почала подавати страви, намагаючись втримати атмосферу святковою. Але все було не так, як я собі уявляла. У моєму серці повільно зростав дискомфорт, і я не могла зрозуміти, чому.
— Що з тобою, Марино? — раптом запитала Марічка, коли я на якусь мить впала в мовчання. — Ти виглядаєш якось… дивно.
Мені стало важко дихати. Іван сидів навпроти, його погляд був зосереджений на тарілці, він абсолютно не цікавився розмовою. Я подивилася на нього, а потім знову на Марічку.
— Що ти хочеш сказати, Марічко? — запитала я, намагаючись не показувати, як сильно мене обурює ситуація.
Вона нервово сіла в крісло, а її погляд став ще більш неприязним, але він не зустрічав мого.
— Ну що ти, Марино, все нормально! — сказала вона, намагаючись виглядати безтурботно. — Я ж тебе давно знаю, не переживай, все добре.
Моя душа була переповнена емоціями, але я трималася. Я помітила, що вона знову потайки поглядає на Івана, а він, у свою чергу, виглядав так, ніби чекав, коли все це закінчиться. Всі мої думки раптово сконцентрувались на тому, що щось точно не так.
І тут він, Іван, підняв погляд від тарілки і несподівано заговорив.
— Марино, ти ж пам’ятаєш, що ми з Марічкою говорили про нашу поїздку, так? — він підійшов до теми обережно, але його слова несли в собі якусь напругу.
Я відчула, що мені зле.
— Поїздку? — перепитала я, дивлячись на нього з неприхованим здивуванням.
Марічка нервово стиснула губи і спробувала змінити тему.
— О, не звертай увагу на нього, це він просто любить поспілкуватися, — сказала вона, але я відчула, що її слова не відповідають її внутрішньому стану.
— Що за поїздка, Іване? — запитала я, тепер уже вперта. — Вони щось говорили про поїздку?
Іван нахмурився і, не дивлячись на мене, відповів:
— Ми мали поїхати разом, але це не було б зручно, так? Ми планували поїздку, але, на жаль, всі ці святкові справи… розумієш, життя трохи ускладнило плани. Тож поки залишаємо все, як є.
Тут вже не було, що приховувати. Я знала, що це була не просто поїздка. У його словах і погляді я відчула підступну брехню. Це була не поїздка, це був розпачливий крок, аби втекти від мене й обставин.
— Я думала, що у вас все добре, — я не витримала і рвучко поставила свою чашку на стіл. — Я думала, що ти щаслива з ним, Марічко.
Марічка замовкла і подивилася на мене з жалем, але щось у її погляді було настільки холодним, що я не могла зрозуміти, що насправді відбувається. Іван продовжував мовчати.
— Можна мені все пояснити? — я подивилася на Марічку, а вона, відчувши мій погляд, зітхнула глибоко.
— Марино, я… не хотіла тебе обманювати, — почала вона тихо, але її голос тремтів.
— Я не знаю, як це сталось, але… Іван більше не той, кого я знала. Я більше не можу це витримувати. Але я не можу і піти. Я заплуталась.
Я відчула, як усі мої почуття перетворюються на біль. Біль від того, що моя найкраща подруга потрапила в пастку, яку я навіть не могла уявити. Івана я завжди вважала хорошою людиною, але те, що сталося, тепер виглядало по-іншому.
— Так… ти… — я не змогла закінчити фразу. — Ти відчуваєш себе з ним в нормі, Марічко?
Вона не відповіла одразу, лише знизала плечима і підійшла до вікна. Іван сів за стіл, дивлячись кудись в одну точку.
— Ні, Марино, — сказала вона тихо.
Ми сиділи мовчки, і лише дзвін святкових келихів на столі нагадував про те, що це був Святий Вечір.
Автор: Олеся.