Марта стояла посеред кухні з мокрими від сліз очима й дивилася на батька так, ніби він щойно вдарив її долонею по щоці, хоча насправді вдарив лише словами.
– Ти хоча б приведи себе до ладу, щоб не ганьбила мене, – процідив Тарас, не відриваючи погляду від телефону. – Щоб не говорили, що жінка Тараса виглядає так, ніби з курника вийшла.
Вона провела долонею по старому светру, в якому ще вчора місила тісто на пампухи, і відчула, як на очах знову навертаються сльози. Не тому, що светр був старий. А тому, що це сказав саме він.
Її Тарас, який колись носив її на руках через калюжі й казав, що вона в нього «як квіточка польова, тільки ще гарніша».
Мати, пані Олена, саме витирала руки об фартух, підійшла й обняла доньку за плечі.
– Доню, ти не слухай його, – тихо мовила. – Все в тебе добре. Тарас просто боїться, що ти зустрінешся з Богданом.
Тарас різко підвів голову.
– Я? Боюся? Та я того Богдана…
– Тарасе! – гримнула мати так, що ложки на столі задзеленчали. – Не смій при дитині! Вона вже не дитина, між іншим. Двадцять сім років.
Марта відчула, як всередині щось стиснулося. Вона знала цю історію. Знала з дитинства, хоч їй ніколи не розповідали до кінця. Знала лише уривки: що Богдан був її першим коханням, що пішов до Канади «на заробітки», що обіцяв повернутися, що не повернувся. І що батько з того часу ненавидить саме ім’я «Богдан», ніби це якась лайка.
– Я не збираюся ні з ким зустрічатися, – тихо сказала Марта й пішла до своєї кімнати, зачинивши двері так тихо, щоб не грюкнути. Бо грюкати вона теж навчилася не грюкати. Щоб не дратувати батька.
А за дверима почула, як мати шепотіла батькові:
– Ти ж бачиш, що ти з нею робиш? Вона ж зовсім згасла. Колись сміялася так, що в хаті світліше ставало, а тепер… Ти хоч раз за останні п’ять років сказав їй, що вона гарна?
– Та гарна вона, гарна, – пробурчав Тарас. – Але ж не в тому діло. Ти бачила, як той Богдан вчора в «Фейсбуці» їй «сердечко» кинув під фотографію? Він повернувся. Я вчора в магазині бачив його матір. Сказала, що син приїхав «на постійно».
Мати зітхнула.
– І що? Хай приїхав. Марта вже не та дівчинка, що плакала в подушку ночами. Вона розумна. Сама розбереться.
– От саме що сама! – майже крикнув Тарас. – Вона завжди «сама»! Бо я їй забороняв, а ти її жаліла. І от результат: живе з нами, працює в бібліотеці за копійки, носить мої старі светри…
– То ти б краще купив їй новий.
Двері кімнати Марти тихо скрипнули. Вона стояла на порозі з сумкою в руках.
– Я піду погуляю, – сказала. – Не чекайте до ночі.
– Марто… – почав батько, але вона вже вийшла.
На вулиці був кінець вересня, але вже холодно. Листя під ногами шаруділо, ніби шепотіло якісь старі таємниці. Марта йшла без мети, просто щоб не чути їхніх голосів. Дійшла до старого парку біля річки, сіла на лавку, ту саму, де колись з Богданом вирізали ножем «М + Б = ♥».
Лавка була нова. Хтось замінив. І серця не було.
– Привіт, Марто.
Вона здригнулася. Голос був знайомий до болю. Підняла очі й побачила його. Вищий, ніж пам’ятала. Широкоплечий. В дорогому пальто. З тією ж ямочкою на щоці, коли всміхається.
– Богдане… – видихнула вона.
Він сів поруч, не питаючи дозволу.
– Я шукав тебе. Спитав у твоєї подруги Олі, де ти можеш бути. Вона сказала про цю лавку.
– Ти повернувся, – сказала Марта, ніби констатуючи факт.
– Повернувся. На постійно. Продав бізнес там, купив тут будинок. Хочу почати все спочатку.
Вона мовчала.
– Марто, я знаю, що повівся як останній. Обіцяв писати щотижня – написав три листи й зник. Обіцяв повернутися за тобою – не повернувся. Я не шукаю виправдань. Просто… там було важко.
Спочатку грошей не було, потім з’явилися, і я подумав, що приїду вже «успішним», щоб ти мною пишалася. А потім… потім стало страшно. Що ти вже з кимось. Що не чекала.
Вона подивилася на нього. Очі в нього були такі ж сірі, як тоді.
– Я чекала, – тихо сказала. – Два роки. Потім перестала. Але не тому, що знайшла когось. Просто зрозуміла, що не можу жити очікуванням.
– А зараз? – запитав він. – Зараз можеш жити без очікування?
Марта всміхнулася вперше за вечір.
– Зараз я взагалі не знаю, як жити.
Вони сиділи мовчки. Річка шумів. Богдан дістав з кишені маленький пакуночок.
– Це тобі. Я зберігав усі ці роки.
Вона розгорнула. Всередині був браслетик з дерев’яних намистин, який вони колись купили на ярмарку. Той самий, що вона подарувала йому перед від’їздом «на щасливе повернення».
– Я носив його весь час, – сказав він. – Навіть коли одружувався.
Марта завмерла.
– Одружувався?
– Розлучився два роки тому. Не склалося. Вона була хороша, але… не ти.
Вона встала.
– Мені треба йти.
– Марто, почекай…
– Ні, Богдане. Я не можу ось так. Ти приїхав, сказав гарні слова, показав браслетик… А я все ще живу з батьками, ношу старі светри й боюся грюкати дверима. Я не та Марта, яку ти пам’ятаєш.
Він теж встав.
– А я не той Богдан. Я хочу познайомитися з цією Мартою. З тією, що боїться грюкати дверима. Дозволь мені.
Вона подивилася на нього довго-довго.
– Завтра субота. О десятій ранку я йду на роботу в бібліотеку. Якщо хочеш – приходь. Поговоримо там. А зараз… зараз мені треба додому.
Вдома її чекали батько й мати. Сиділи на кухні, пили чай. Мовчки.
– Я зустріла Богдана, – сказала Марта з порога.
Тарас поставив чашку так, що чай вихлюпнувся.
– І що?
– І нічого. Поговорили. Завтра прийде до бібліотеки.
– Я йому голову відірву, – пробурмотів Тарас.
– Тарасе! – знову гримнула мати.
Марта підійшла до батька, обняла його за плечі.
– Тату… Ти ж сам колись казав, що я в тебе як квіточка польова. То дозволь мені хоч раз розквітнути. Га?
Він довго мовчав. Потім зітхнув.
– Светр хоч новий купи. Бо справді як з курника.
Мати зареготала. Марта теж. Навіть Тарас усміхнувся краєчком губ.
Наступного дня о десятій ранку Богдан стояв біля входу в бібліотеку з величезним букетом польових квітів.
– Це тобі, – сказав. – Бо ти в мене як квіточка…
– …польова, тільки ще гарніша, – закінчила Марта й узяла квіти.
Вони пішли між стелажами. Він розповідав про Канаду, про те, як важко було, як самотньо. Вона про те, як залишилася, як доглядала батьків, як писала вірші в шухляду.
– Покажи, – попросив він.
Вона дістала з сумки зошит.
Він читав мовчки. Потім підняв очі.
– Марто… Це ж талант. Чому ти їх не видаєш?
– Бо я боюся, – чесно сказала. – Боюся, що скажуть «не треба», як ти колись поїхав і не повернувся.
Він обережно взяв її за руку.
– Я більше нікуди не поїду. І нічого не казатиму «не треба». Тільки «треба». Треба видати книжку. Треба купити тобі нове пальто. Треба… навчитися жити заново. Разом.
Вона подивилася на нього.
– А якщо я скажу, що хочу спочатку сама? Сама книжку видати, сама пальто купити, сама навчитися не боятися грюкати дверима?
– То я чекатиму, – сказав він. – Скільки треба. Але цього разу чекатиму тут. Поруч.
Вони вийшли з бібліотеки. На вулиці вже лежав перший сніг. Дрібний, ніжний.
Марта зупинилася.
– Знаєш, що я зроблю перше?
– Що?
– Піду в салон. Зроблю стрижку. І куплю сукню. Червону. Яку сама захочу.
Бо мені набридло виглядати як з курника.
Богдан розсміявся.
– А я піду з тобою. І триматиму сумки. І казатиму всім, що це моя жінка. Найгарніша в світі.
Вдома Марта увійшла вже інша Марта. З коротким каре, в новій червоній сукні й з посмішкою до вух.
Тарас встав з-за столу, подивився, крекнув.
– Ну от. Тепер хоч не ганьба.
Мати підійшла, обняла.
– Доню… Ти така гарна, що я зараз розплачуся.
Марта поцілувала матір у щоку, потім підійшла до батька.
– Тату… Дякую.
– За що? – здивувався він.
– За те, що боявся. Бо якби ти не боявся, я б, може, й не наважилася.
Він обійняв її міцно-міцно.
– Тільки якщо той Богдан знову кудись поїде…
– Не поїде, – сказала Марта. – Бо цього разу я поїду з ним. Куди захочу. І коли захочу.
І вперше за багато років у їхній хаті знову стало світло від сміху. Бо Марта сміялася так, як колись у дитинстві. Голосно, до сліз, до щастя.
А за вікном падав сніг. І здається, навіть він радів.
Світлана Малосвітна
