Мої подруги з самого дитинства мріяли про великі святкові весілля, про затишні родини, про домогосподарство, яке спільно будується, де всі щасливі, де є «чоловік» — такий серйозний, надійний і добрий. Мені ж ці образи здавалися якимись примарними, як казки, в яких немає місця для реальних почуттів. Я часто уявляла собі зовсім інше життя — таке, де немає обов’язків, але є пристрасть, неймовірна хімія та загадковий чоловік, у якого є сімʼя, а я у нього улюблена жінка, з яким ми живемо не за правилами, а за емоціями.
Ну, що ти там, Марійко, розказуй! — це Ксюша. Вона сидить навпроти мене в кав’ярні і завжди була тією, хто запитував про мої мрії. Не те щоб я не любила її, але іноді від її надмірної уваги я починала почуватися незручно. Особливо коли мова заходила про «стосунки».
— Та нічого нового, — відповідаю я. — Знову та сама тема… хлопці, сім’я, весілля… А мені здається, що я не готова до цього. Я просто хочу зустріти того, хто не нав’язуватиме мені ні правил, ні жодних стереотипів.
Ксюша сміється, заливаючись кавою.
— Ти ж не з іншої планети! Так не буває. Усі хочуть стабільності. Поглянь на мою сестру, наприклад — вона заміжня, з двома дітьми, щаслива. Ти ж не можеш усе життя мріяти про романтику і папіка.
Я знизую плечима.
— Я не кажу, що не хочу сім’ї. Але… я хочу щось більше, ніж просто серіал про те, як ми живемо «по програмі».
Хочу відчувати… ну, так, не лише любов, а й якусь стихію. Щоб все було бурхливо, неочікувано, якимось чином… живо. Як у книгах, знаєш?
Ксюша кидає на мене погляд, повний сумніву.
— Ти занадто романтична. І забуваєш, що за кожною пристрастю стоїть буденність. Хто знає, чи витримає це твій «папік», коли треба буде платити рахунки або вирішувати побутові питання?
Я піднімаю брови. Ксюша має рацію, але я не можу позбутися свого внутрішнього голосу, що весь час шепоче мені, що для мене важливіше інше.
Важливою для мене була не стабільність, а емоції.
Того вечора, коли я поверталася додому, на вулиці був особливий настрій — вечір, трохи прохолодно, але не занадто. І ось тут він — Артем, мій старий знайомий. Виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки глянцевого журналу. Очі темні, глибокі, волосся трохи неохайне, але це надає йому особливої привабливості.
— Марійка? — каже він, немов це було очікуване побачення. — Чудово тебе бачити.
— Привіт, Артем! — усміхаюся я.
— Як ти? Ти змінилася… — він спостерігає за мною, злегка нахиляючи голову.
Я не можу стримати посмішки, бо відчуваю, як мене тягне до нього.
— Так, мабуть. Зміни — це добре. А ти як?
Артем сміється, його сміх захоплює.
Живий, здоровий. Нічого нового. Може, вип’ємо кави, якщо маєш час?
Ми сіли в тій самій кав’ярні, де я була з Ксюшею. Артем замовив капучино, я — еспресо. Він розповідав про свої поїздки, про роботу, про якихось знайомих, але я не могла зосередитись на словах. Мене більше цікавила сама присутність цього чоловіка. Я була втягнута у його харизму, а ще — в те, що він ніколи не був для мене «нудним» другом чи знайомим. Ми з ним завжди знаходили спільну мову.
— Я чув, ти все ще не в стосунках? — він несподівано запитує, підіймаючи брови.
— Ні, не в стосунках. А ти? — відповідаю я, намагаючись тримати спокій.
— Теж не так серйозно. Вільний. Мені здається, іноді людям просто не треба прив’язуватися до чогось, щоб бути щасливими.
Я кидаю на нього погляд. Це те, що мені подобалося в ньому — він не заморочувався на життєвих умовах. Для нього важливим було відчуття свободи, а не тиск обов’язків. Мабуть, тому ми з ним так часто знову і знову опинялися в одному місці, в одному часі.
Артем робить паузу, потім знову дивиться на мене.
— Знаєш, я завжди думав, що ти — дівчина, яка не боїться слідувати своїм бажанням. І не погоджуюся з тим, що ти кажеш, що «сім’я» — це тільки для певного типу людей. Чому не бути просто… двома людьми, які знаходять один одного в потрібний момент?
Моя рука завмирає на чашці. Я здивована, але не можу заперечити. Це була правда. Ми йшли по життю зовсім різними шляхами, але з кожним словом, яке він вимовляв, я відчувала, як наша спорідненість зміцнюється.
Що ти маєш на увазі? — запитую я.
— Маю на увазі, що можна бути разом без претензій, без замислів про майбутнє. Просто момент, який ми можемо пережити зараз. Як між нами, наприклад, — він додає це тихо, і я чую в його голосі щось нове, невимовно привабливе.
Я розумію, що він зараз не просто так говорить. Він не запитує, він пропонує. І в цю мить я відчуваю, що все, що я шукала, є ось тут, переді мною. Не в історії про «щасливу родину», не в ідеалі, що мені так часто нав’язували. У його словах і в тому, як він на мене дивиться, — є те, що я шукала.
— І як нам бути з цим? — питаю я, дивлячись йому в очі.
Артем усміхається, і це усмішка не просто знайома. Вона — хвилююча.
— Як хочеш. Але я готовий бути твоїм коханцем у цій історії. Просто без обіцянок, без зобов’язань. Ти ж не хочеш, щоб усе було «як у всіх», правда?
Я мовчки киваю, розуміючи, що це саме те, що я хотіла. І хоча це не було стандартним, не було тим, що пропонують інші, для мене цей шлях був правильним. І, можливо, саме це було моїм щастям
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
