Це був Михайло. Той самий Михайло, який багато років тому кинув мене з маленькою дочкою. Його погляд… його погляд залишився таким же: холодним, байдужим і, мабуть, злим. Я ще чула цей погляд тоді, коли він сказав, що не хоче бути з нами, що його не цікавить, що буде з нами після того, як він піде.
Але чому я не могла забути? Навіть зараз, через стільки років, я відчувала, як серце стискається, коли бачила його. Я стояла, мовчки дивлячись на нього, намагаючись зрозуміти, чому він з’явився саме тут, саме зараз.
— Михайле… — я ледве вимовила це ім’я. Мої губи затремтіли від емоцій, яких я не могла зупинити.
Він підняв голову і глянув на мене з таким байдужим виразом, як ніби нічого не було. Як ніби за всі ці роки нічого не сталося.
— Світлано… — відповів він, його голос не змінився, залишався таким самим грубим і холодним, яким був завжди. — Не сподівався тебе побачити.
Я відчула, як всередині мене щось розірвалося. Чому він завжди зберігав цю маску байдужості? Чому не було жодного слова вибачення, жодної пробачення, коли він кинув нас? Я намагалася зібратися з думками, але вони танули, наче сніг під палючим сонцем.
— Що ти тут робиш? — запитала я, намагаючись не дати волю емоціям. — Ти, певно, не хочеш тут нічого шукати, правда?
Михайло нахмурився, але не відповів. Він був мовчазний, як завжди. Я дивилася на його обличчя, на його замкнуті очі і не могла повірити, що через стільки років я знову стою перед ним. Всі ці роки я жила зі своєю дочкою, намагалася будувати хоч якесь життя, але він зник із нашого світу, залишив нас наодинці з бідністю і страхами та болем.
— Ти мене покинув, — сказала я тихо, ледве стримуючи сльози.
— Ти кинув мене і нашу дитину. Ти забрав у мене все — віру в людей, надію на те, що хтось може бути поруч і допомогти.
Михайло подивився на мене, його очі були холодні, як камінь.
— Ти все завжди перебільшувала, Світлано, — сказав він. — Я не міг залишитися. У мене були свої причини. Ти сама знаєш, як було важко.
— Ти не мав права! — майже прокричала я, не стримуючи більше емоцій. — Ти не мав права покинути нас! Ти був батьком нашої дочки! Ти не мав права!
Він не заперечував, не відповідав нічого. Він просто стояв переді мною, як кам’яна статуя. Я не могла витримати цього погляду, цього мовчання. Моя рука затремтіла, коли я сіла на лавку поруч.
— Ти не змінився, Михайле, — я встигла прошепотіти. — Ти так само живеш у своєму світі, в якому немає місця для інших. Ти навіть не спитав, як наша донька, як вона пережила все це… Як ми пережили все це без тебе!
Михайло нарешті відкрив рота:
— Я жодного разу не сумнівався в тому, що ти можеш сама впоратися. Ти сильна, Світлано, і ми все ж таки розійшлися з поважних причин. Ти сама завжди говорила, що не хочеш залежати від когось.
Я гірко посміхнулася. Точно, я завжди говорила, що не хочу залежати від нього. Але те, що він залишив нас, було не просто відсутністю підтримки. Він забрав частину мене, частину моїх мрій, частину моєї віри в те, що люди можуть бути поряд, коли важко.
— Ти можеш і далі знаходити виправдання, — сказала я, — але правда одна: ти нас покинув. І тепер, коли я тебе бачу, я розумію, що ти так і не зрозумів, чому я все це витримала. Як я змогла стати тією, ким я є зараз. І все це, бо я не хотіла бути залежною від тебе.
В його погляді все ж з’явився якийсь натяк на смуток, але я не могла зрозуміти, чи це щирий смуток, чи лише відблиск чогось, чого він сам не помічав.
— Я ніколи не просив тебе бути залежною від мене, — сказав він тихо. — І я не хочу повертатися в минуле, Світлано. Я не хочу відновлювати те, що ми втратили.
Я подивилася на нього і не знала, чи співчувати йому, чи просто піти геть. Його слова були холодними, і я вже не хотіла нічого змінювати. Моя доча виросла без нього, і я змогла побудувати своє життя без нього.
Чи варто було повертатися до цього болю? Чи варто було давати шанс людині, яка залишила нас у найскрутніший момент?
— Ні, Михайле, — сказала я, підводячись. — Я не хочу цього. Я не хочу жити в тіні минулого. Вже не має значення, чому ти пішов. Я живу зараз, і цього достатньо.
Я зробила крок у бік, і він залишився стояти на місці, мовчазний і байдужий. Я не озиралася, коли йшла від нього. Його вже не було в моєму житті, і, хоча біль від його зради не зник, я знала, що більше не дозволю йому відбирати мою силу.
Ми були чужими, і так буде завжди.
А як ви вважаєте?
Автор: Олеся
