Про те, що в Ярослава є дівчина, Галина Петрівна дізналася останньою. Не від сина, не від нього самого, а від сусідки з третього поверху, яка зловила її біля поштових скриньок і почала здалеку.
— Галю, ти тільки не хвилюйся, але весь будинок уже знає. Твій Ярослав дівчину привів до кого завгодно, а до тебе не показався. Кажуть, вона при надії.
— Що ви таке кажете, Ніно Степанівно.
— Те, що чую. Я б на твоєму місці сама поговорила з хлопцем, поки люди не рознесли ще більше.
Галина Петрівна піднялася додому, довго сиділа на кухні й дивилася на чашку, в яку забула налити чай. Їй було прикро не стільки від самої новини, скільки від того, що новину їй приніс чужий язик.
За тиждень про це говорили вже на ринку, в аптеці й навіть у черзі до лікаря.
Ярослав з’явився увечері. Зайшов тихо, роззувся біля дверей і довго мив руки, ніби хотів відтермінувати розмову.
— Мамо, мені треба тобі дещо сказати.
— Мені вже все сказали, синку. Ніна Степанівна сказала, продавчиня з гастроному сказала, навіть листоноша натякнув.
— Я хотів сам.
— Хотів, та не встиг. Коли привезеш її до нас. Хочу подивитися, кого мій син обрав.
В суботу вони прийшли разом. Дівчина стояла в передпокої, стискаючи в руках пакет із печивом, і не знала, куди подіти очі.
Худенька, тиха, в простій сукні, з косою через плече. Звали її Соломія.
— Заходь, не стій на порозі, — сказала Галина Петрівна, і сама здивувалася, як м’яко це прозвучало.
— Дякую. Я не знала, що купити, тому взяла просто печиво.
— Печиво чудово. Сідай, зараз чай поставлю.
За столом Соломія майже не говорила. Відповідала коротко, пила чай маленькими ковтками й щоразу дякувала, навіть коли її просто питали, чи досить цукру.
Галина Петрівна розпитала її обережно, без тиску. З’ясувалося, що дівчина виросла в інтернаті, батьків пам’ятає погано, працює в бібліотеці й винаймає кімнату в квартирі біля вокзалу.
Коли вони пішли, Галина Петрівна довго мила чашки й думала, що така скромна дівчинка не здатна на хитрощі. У ній було щось беззахисне, як у пташеняти, що випало з гнізда.
— Гарна дівчина, — сказала вона синові наступного дня. — Добра. Таких зараз мало.
— Мабуть, — відповів Ярослав і відвів погляд.
Тоді вона не звернула на це уваги. Почала думати про весілля, про залу, про те, скільки гостей запросити. Ярославу якраз виповнилося двадцять чотири, вік самий слушний.
Вона вже уявляла, як носитиме на руках маленьке світловолосе створіння, і навіть присіла на ліжко, щоб порахувати, скільки грошей відкладено на візочок.
Увечірі у четвер Ярослав постукав у двері її кімнати, хоча раніше ніколи цього не робив.
— Мамо, можна на хвилину.
— Заходь. Ти якийсь блідий. Щось трапилося.
— Я думав усе обміркувати, і вирішив, що не хочу одружуватися.
Галина Петрівна відклала в’язання.
— Що ти сказав.
— Не хочу. Вона нудна, мамо. З нею нема про що говорити. Вона вдома сидить, книжки читає, ніде не буває. Я з нею засинаю від нудьги.
— Ти про це думав до того, як вона стала при надії.
— Я взагалі не впевнений, що дитина моя.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Галина Петрівна повільно підвелася.
— Повтори.
— Я кажу, що не знаю, чия це дитина. Вона могла бути з кимось іще.
— Із ким, Ярославе. Назви мені ім’я. Скажи, хто, де і коли.
— Я не знаю. Але мені так здається.
— Здається, — гірко повторила вона. — Ти привів до мене дівчину, їв за моїм столом, обіцяв їй майбутнє, а тепер тобі здається.
— Мамо, не перебільшуй. Я нічого їй не обіцяв.
— Не обіцяв. А що ти їй говорив, коли вона плакала у тебе на плечі.
— Нічого такого. Ми просто зустрічалися.
— Просто зустрічалися, — тихо сказала вона. — Знаєш, твій батько теж так казав. Слово в слово. Мені тоді було стільки, як їй зараз.
— Я не він.
— Поки що ти поводишся точно так.
Ярослав роздратовано провів рукою по волоссю.
— Не порівнюй мене з ним, будь ласка.
— А як мені тебе порівнювати. Він пішов від мене, коли синові не було й місяця. Все життя присилав мізерні гроші, ніби відкуповувався. Я тебе сама ростила, на двох роботах. І ось ти стоїш переді мною і кажеш те саме.
— У мене інше життя. Я не хочу ламати його через одну помилку.
— Це не помилка, це дитина.
— Для мене помилка.
Галина Петрівна подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Той самий хлопчик, якому вона вчила зав’язувати шнурівки й читала казки, стояв перед нею з чужим, холодним обличчям.
— Вона зараз сама, — сказала вона. — Нікого в неї немає. Ні матері, ні батька, ні рідної душі. Ти розумієш, що вона без тебе пропаде.
— Не пропаде. Люди якось справляються.
— Люди справляються, коли мають опору. А в неї тільки ти.
— Тоді нехай шукає іншу опору.
— Ти справді це кажеш.
— Кажу. Я не буду з нею жити, мамо. Остаточно.
Вона довго мовчала. Потім відчинила шафу, дістала його валізу й поставила посеред кімнати.
— Тоді слухай мене уважно. Ти можеш одружитися з Соломією й залишитися тут, поки не станеш на ноги. Або ти збираєш речі й шукаєш собі окремий куток.
— Ти жартуєш.
— Подивися на моє обличчя. Схоже, що я жартую.
— Це і мій дім теж.
— Твій. Скажи, що ти купив у цьому домі. Хоча б одну табуретку.
Ярослав мовчав.
— Ось бачиш. Квартира моя, і розпоряджатися нею буду я. Ділити з тобою нічого не збираюся.
— Ти зараз вибираєш її замість мене.
— Я вибираю дитину. Вона ні в чому не винна. А ти на дорослого чоловіка поки що не схожий.
— Мамо, будь ласка, не роби цього.
— Це ти робиш. Я лише кажу, що буде далі.
Він зібрав речі за пів години. Складав їх мовчки, швидко, не дивлячись на неї. Галина Петрівна стояла в дверях кімнати, схрестивши руки, і не дозволяла собі ні сльозинки. Коли він проходив повз неї, вона не відсторонилась.
— Ти пошкодуєш, — сказав він на порозі.
— Можливо. Але не за те, що не дала тобі втекти.
Двері грюкнули так, що в серванті задзвеніла посуд.
Наступного дня вона сама поїхала до Соломії. Дівчина відчинила з червоними очима і, побачивши Галину Петрівну, злякано відступила.
— Він вам усе розповів.
— Розповів. Збирай речі.
— Куди.
— До мене. Місця вистачить, а в тебе скоро буде дитина, і сидіти їй у чужій кімнаті біля вокзалу ні до чого.
— Я не можу. Це незручно. Ви ж його мати.
— Саме тому й можу. Не сперечайся, дівчинко, бо в мене сил уже не лишилося.
Соломія розплакалася, і Галина Петрівна обняла її, чого раніше за собою не знала. Так вони й стояли в тісному під’їзді, дві жінки, між якими раптом з’явилося щось більше за родинні зв’язки.
Скоро в квартирі запахло дитячим кремом. Появився хлопчик, якого назвали Назаром. Світловолосий, з великими очима, дуже схожий на Ярослава в дитинстві, і Галина Петрівна довго дивилася на фотографії зі старого альбому, порівнюючи риси. Сумнівів не лишалося.
— Він копія вашого сина, — тихо сказала Соломія, ніби прочитала її думки.
— Знаю.
— Мені досі боляче.
— Мені теж, — відповіла Галина Петрівна. — Та ми з тобою не дозволимо цьому боліти хлопчикові.
Ярослав не з’являвся. Раз на кілька місяців він телефонував, питав, чи все гаразд, і розмова обривалась на другій хвилині. Одного разу вона не витримала.
— Ти хоч раз захочеш побачити сина.
— Мамо, я ж казав. Я не певен.
— То зроби тест. Пів години, й усе стане зрозуміло.
— Навіщо. Я так живу спокійніше.
— Спокійніше. Ти називаєш це спокоєм.
— Не починай, прошу.
— Я лише питаю, як ти засинаєш.
— Нормально засинаю. До побачення.
Вона довго тримала слухавку, поки з неї не пішли короткі гудки.
Назар ріс. Пішов у садок, а Соломія вийшла на роботу. Спершу в бібліотеку, потім на кращу посаду, де цінували її тиху старанність. Вона більше не здригалася від кожного різкого слова, і в її скромності з’явилася внутрішня міць, якої Ярослав так і не помітив.
Одного вечора, коли Назар уже спав, Соломія сіла навпроти Галини Петрівни.
— Мені треба вам дещо сказати.
— Кажи.
— Мене запросили заміж. Чоловік хороший, працює інженером, давно допомагає мені. Він знає про Назара й каже, що буде йому батьком.
— Він добре до хлопчика ставиться.
— Дуже добре. Але я без вашого благословення не піду.
Галина Петрівна відчула, як щось стислося в грудях, але посміхнулась.
— Ти питаєш дозволу в мене. Ти мені не зобов’язана нічим.
— Зобов’язана всім. Ви мене витягли з порожнечі.
— Тоді слухай. Іди заміж і будь щасливою. Тільки пообіцяй, що не зникнеш.
— Обіцяю. Ми будемо приїжджати щотижня.
— І Назара привозитимеш.
— Кожну суботу.
Весілля було скромне, тихе, і Галина Петрівна сиділа за столом поряд із нареченою, ніби справжня мати. Коли молодята поїхали у своє нове житло, в квартирі стало дивно порожньо. Вона ходила з кімнати в кімнату й торкалася дитячих іграшок, які ще не встигли прибрати.
Але обіцянку Соломія стримала. Щосуботи на порозі з’являлися вона, її чоловік і Назар із пакетом гостинців.
— Бабусю, ти мені казку розкажеш, — вимагав хлопчик, ще не знявши куртки.
— Розкажу. Але спершу руки мити.
— А потім які.
— Потім про лисичку і зайця. Ти ж любиш.
— Люблю. Ти найкраща бабуся.
Її чоловіки, як вона інколи думала, були невдалими: один пішов, другий пішов, а ось жінки й діти лишалися. Соломія допомагала їй у дрібницях, возила ліки, пекла пироги на свята. Мала вона тепер справжню родину.
Про Ярослава Галина Петрівна дізнавалася від тієї самої Ніни Степанівни.
— Бачила твого сина на ринку. Схуд якось, замкнутий. Питав про тебе.
— Питав чи цікавився.
— Питав. Я сказала, що здорова.
— Правильно сказали.
— Галю, може, подзвониш йому першою. Він же твій.
— Він дорослий, Ніно Степанівно. Номер мій не змінювався. Якщо захоче, знайде.
Проте дзвінка не було. Минали місяці, і дедалі помітніше ставало, що Ярослав не шукає ні примирення, ні сина, ні матері. Він жив собі потихеньку, так, як йому було зручно, і за себе нікому не відповідав.
У неділю Галина Петрівна сиділа на лавці перед будинком, поки Назар ганяв м’яч по двору. Соломія вийшла з під’їзду з двома склянками соку.
— Він сьогодні знову питав, чому в нього немає батька.
— І що ти відповіла.
— Що в нього є тато Андрій, який його любить.
— А про справжнього.
— Сказала, що колись розкажу, коли підросте.
— Правильно. Хай підросте.
— Вам не шкода його.
Галина Петрівна задумалася.
— Шкода, Соломіє. Дуже. Не того, що він сам, а того, що він не знає, що втратив. Колись зрозуміє, та буде пізно.
Поруч заливався сміхом Назар, який саме забив м’ячем у кущ.
— Бабусю, ти бачила.
— Бачила, мій хороший. Молодець.
Вона дивилася на нього й думала, що не помилилася тоді, коли поставила в кімнаті валізу. Тоді їй здавалося, що вона втрачає сина.
А виявилося, що вона нарешті зберегла те, що справді мало цінність: чоловіче слово, людську гідність і маленьке серце, яке тепер бігло до неї через усе подвір’я.
Минуло ще сім років. Назар уже витягнувся, пішов у шостий клас і набув тієї незграбної підліткової серйозності, за якою все одно ховалася дитяча потреба в бабусиних пирогах.
У родині Соломії та Андрія підростала ще й менша донька, Оленка, яка обожнювала старшого брата й називала Галину Петрівну виключно «бабуся Галя».
Одного жовтневого вечора, коли дощ дрібно сіяв за вікном, у двері Галини Петрівни нерішуче подзвонили. Вона якраз діставала з духовки яблучну шарлотку, витерла руки рушником і пішла відчиняти, думаючи, що це сусідка зайшла по сіль.
На порозі стояв Ярослав. Мокрий плащ обліпив схудлі плечі, під очима залягли глибокі тіні, а на скронях уже виразно біліла сивина. Він тримав у руках великий паперовий пакет із дорогого супермаркету і дивився в підлогу.
— Добрий вечір, мамо.
Галина Петрівна завмерла, тримаючись за ручку дверей. Серце стислося від звичного, давно приспаного болю, але голос не здригнувся.
— Добрий вечір. Заходь, не стій на протязі.
У кухні пахло корицею та печеними яблуками — тим самим затишком, від якого він колись так легко відмовився. Ярослав сів на край стільця, поставивши пакет біля ніг, і довго крутив у пальцях чашку з чаєм, не наважуючись підвести погляд.
— Я чув, ти хворів навесні, — тихо почала вона, сідаючи навпроти. — Ніна Степанівна казала, в лікарні лежав.
— Було діло. Серце прихопило. Нічого серйозного, але… змусило багато про що подумати. — Він гірко посміхнувся. — Знаєш, коли лежиш у палаті, а до тебе за два тижні ніхто навіть яблук не принесе, починаєш інакше бачити своє життя. Усі ці «зручні» знайомі, колеги, жінки, з якими «просто зустрічаєшся» — усі зникають, щойно стаєш незручним.
Він нарешті подивився на неї. В його очах не залишилося й сліду тієї колишньої зухвалості.
— Пробач мені, мамо. Я був боягузом. Я хотів прийти ще два роки тому, та сором не пускав. А сьогодні от ішов повз дитячий майданчик… бачив хлопця. Високий такий, світловолосий, із м’ячем. Це ж Назар, правда.
— Назар, — спокійно підтвердила Галина Петрівна.
— Він на мене схожий, — прошепотів Ярослав, і в його голосі вперше затремтіла непрошена сльоза. — Я хотів підійти, але злякався. У нього ж, мабуть, інший батько. Соломія мені ніколи не пробачить.
— Соломія тебе давно пробачила, синку. Бо в неї щасливе життя, у ньому немає місця для старих образ. А в Назара справді є батько — Андрій. Чоловік, який не злякався чужої дитини, який сидів біля його ліжка, коли в того був жар, і вчив його їздити на велосипеді. Ти для нього зараз просто незнайомець із вулиці.
Ярослав опустив голову, прикривши очі долонею. Плечі його ледь помітно здригнулися.
— Я все розумію. Я не претендую на місце батька, я не заслужив. Але… чи можу я хоч іноді приходити до тебе. Просто до тебе, мамо.
Галина Петрівна довго дивилася на нього. Перед нею сидів не той самовпевнений юнак, а втомлений, самотній чоловік, який заплатив за свою свободу найвищу ціну. Вона простягла руку й обережно торкнулася його долоні.
— Приходь, Ярославе. Це твій дім, ти завжди був моїм сином. Але з Назаром поспішати не будемо. Довіру не купують пакетами з магазину. Її заробляють роками.
У коридорі клацнув замок, і пролунав дзвінкий дитячий голос:
— Бабусю, ми прийшли! Оленка тобі малюнок принесла!
Ярослав здригнувся й розгублено глянув на матір. Галина Петрівна легенько стиснула його руку, вони підвелися і пішли в передпокій зустрічати разом.
Світлана Малосвітна