— Від кого, від кого, а від своєї дочки я цього взагалі не очікувала, – жалілася Ганна Петрівна своїй подрузі, яку випадково зустріла у магазині. – Он, дивися, йде з візочком, вся бліда немов стіна, напевно, визнає свою провину.
— Що сталося, Ганю? – запитала подруга.
— Почула я від сусідки, що моя донька плітки у місті розпускає. Якби ж невістка так вчинила, я б ще зрозуміла. А це дочка всім розказала, що я їм не допомагаю. Тільки уяви собі? Вони вдячні мають бути за те, що мають.
— Так в чому причина? У них окрема сім’я, самі мають поратися, – здивувалася подруга.
Ганна Петрівна продовжила розповідь:
— Після весілля вони ж зі мною вибрали жити. Своєї квартири немає, так вирішили, що у трикімнатній з нами, їм достатньо буде місця. Одну кімнату вони зайняли, а в іншій ми з чоловіком. Ще зал є, щоб гостей приймати. Так от, ходить дочка містом і всім розповідає, ніби я їм нічим не допомагаю. А я хіба зобов’язана?
Ганна Іванівна витерла сльози. Видно було, що це зачепило її до самого серця. Через невелику паузу вона продовжила:
— Що доньці ще не вистачає? За житло платити не треба, комунальні ми з чоловіком платимо. Ванну займає, коли хоче. Всім на кухні користується. Пральну машину кілька разів на день ганяє і я їй нічого жодного разу на це не сказала. І тут ходить вона і плітки розпускає, ніби ми їм з чоловіком не допомагаємо нічим. Як таке може бути? А коли біда сталася з нашою старшою донькою, вона взагалі перестала з нами спілкуватися.
— А що сталося? – перепитала її подруга.
— Ти що, нічого не знаєш? – здивувалася жінка. – Все місто про це говорить. Навіть у новинах писали.
— Ні, не чула, – здивувалася подруга та злякано подивилася на Ганну. – А що сталося?
— Моя старша донька Олена мила вікно та ненароком випала з п’ятого поверху. Я ж казала їй не раз, ну викличи ту службу, трохи грошей витратиш, але без ризику для життя. І гарно вони тобі ці вікна помиють. Навіщо взагалі їх мити на орендованій квартирі? Ви ж з’їжджати збираєтесь. Так ні, вона вирішила вимити вікно та не втрималася. Добре, що жива залишилась.
— А чоловік що? – запитала подруга.
— Чоловік від неї відразу відмовився, як тільки дізнався, що з нею таке сталося. Вона тепер ходити не буде. Звісно, не зможе народити дитину та працювати. Будемо їй інвалідність оформлювати. То й ми забрали Олену до себе. Нікому вона більше не потрібна. Поселили її у вільну кімнату та й сподіваємося на диво.
Ганна Петрівна зітхнула, а потім продовжила:
— Так от, моя молодша Оксанка все їй в лице сказала. Ні, щоб зрадіти, що сестра живою залишилася, а вона обурилась:
— Ти мені життя псуєш! Мати мені б більше допомагала, а так з тобою нянькається. Тільки всі біля тебе й топчуться. А мені з Вадимчиком хто допоможе? О, якби ж ти тоді не вижила…, а так живеш тут із нами. Нам і самим тісно, а ще ти.
— Уяви собі? – жалілась Ганна Петрівна. – Я цього від неї не очікувала. Так мені боляче стало, а вигнати їх на квартиру не можу. Все ж таки, дитина моя, рідна. Зять дуже добрий. Допоможе в усьому. Мовчить, терпить всі забаганки моєї дочки, іноді за нас з чоловіком заступається та дочку мою виховує. Те, що не додала я їй у вихованні.
Якби ж ото не зять, були б вони у мене вже давно на вулиці, на своїх хлібах. Пішли б на квартиру. А так я не знаю, що мені з цим робити. Я як дізналася про плітки, відразу скандал вдома вчинила. Все висловила дочці. Вона на мене, звісно, образилась. Вже тиждень минув з того моменту, а я все ніяк не можу оговтатись. І дочка ще досі не розмовляє зі мною та татом.
— Нічого, – промовила подруга, – буде їй то уроком. Нехай походить, подумає. Все одно помириться з тобою, треба тільки почекати. Наберись терпіння, все владнається. Якби це була твоя невістка, вона б довго ще з тобою не розмовляла, а дочка пробачить. Визнає свою провину, ще й прощення піде просити.
— Сподіваюсь на це, а не заспокоїться, то вижену на квартиру, – тихо сказала Ганна Петрівна, та пішла по хліб.
