– Це розплата за мої гріхи, – зітхнула Тамара Петрівна. – Я все життя працювала, щоб у нього було все найкраще, жила заради нього, а виявилася поганою матір’ю, – побивалася вона, сумно дивлячись на свою подругу.
Надія Дмитрівна поставила на стіл гуртку з ароматним чаєм і сіла поруч. Вона була знайома з Тамарою зі шкільної лави, вже більше шістдесяти років, тому знала про життя подруги буквально все.
– Тамара, ти попий, гаряченький … Знаєш, я не очікувала від твого сина такої підлості. Всяке звичайно трапляється, але щоб так вчинити з рідною матір’ю – совісті у нього немає. Ти вже вибач, – похитала головою подруга.
– Я припустилася помилки і ніколи не зможу її виправити … Спасибі, що прихистила мене, а то не знаю куди б я пішла. Хіба що на вокзал. – заплакала Тамара Петрівна.
Вона не уявляла, як жити далі. Звична низка сірих буднів літньої жінки змінилася відчаєм і болем. Здавалося, тепер, життя зруйноване остаточно, а все по милості сина.
В юності Тамара була дуже приваблива. Складно було не помітити струнку брюнетку з виразним поглядом. Хлопчаки, так і липли до неї, але дівчина їх не помічала і марила про кар’єру.
Їй здавалося, що бути дружиною, варити борщ і прати пелюшки занадто нудно. Дівчина мріяла стати біологом, тому, весь вільний час проводила в компанії книг і конспектів.
Старання окупилися з лишком – їй вдалося не тільки закінчити школу на відмінно, але і легко вступити на обрану спеціальність. Там, на факультеті, вона зрозуміла, що знайшла своє покликання!
На другому курсі Тамара познайомилася з чудовим хлопцем, який теж мріяв стати світилом науки. Вона закохалася як дівчисько і нічого не могла з собою вдіяти.
Навіть вирішила зрадити своїм принципам і після закінчення інституту, зв’язати себе узами шлюбу. Якби дівчина знала, що цьому не судилося збутися, тому що почалася війна.
Її коханого призвали на фронт і більше його ніхто не бачив – ні вона, ні її родичі. А Тамара, кинувши навчання пішла працювати на завод, де робили снаряди.
П’ять років минули немов у тумані, вона вже не мріяла стати вченим – після загибелі батька, їй довелося утримувати свою хвору матір і молодшу сестру. Єдине чого хотіла Тамара – щоб війна скоріше закінчилася.
Після 1946 року вона познайомилася з чоловіком, який був старший за неї на п’ять років. Вік нітрохи не збентежив дівчину, тому як їй хотілося вийти заміж і хоч трохи поліпшити матеріальне становище своєї родини.
Чоловік хотів дітей, тому через рік після весілля Тамара народила сина Леоніда, і тут же кинулася на роботу. Вона абсолютно нічого не могла дати дитині – в її серці не було материнської любові.
Щоб хоч якось компенсувати відсутність тепла і ніжності – Тамара багато працювала, намагаючись показати дитині свою небайдужість за допомогою грошей.
Працюючи цілодобово, вона навіть не помічала як ріс Льоня. Він весь час проводив з бабусею, матір’ю Тамари. А коли мама все ж з’являлася вдома, то від втоми валилася з ніг, не маючи сил і бажання поспілкуватися з дитиною.
– Хоч пограй з ним, він до тебе тягнеться, постійно чекає, – бурчала бабуся.
– Мам, я так втомилася! До того ж час пізній, чоловік його зараз спати укладе. Завтра пограємо, – позіхала Тамара.
Діна хитала головою і йшла в кімнату до онука, щоб прочитати йому казку на ніч і сказати, що «мама не прийде». Їй було дуже важко бачити очі онука і розуміти, яка же нещасна дочка.
Роки пролетіли непомітно, і ось, вже Льоня, на скронях якого з’явилася легка сивина, походжав перед нею по кімнаті.
– Це моя квартира і я вирішив її продати. Збирай речі! – заявив Леонід.
– Ти не можеш так зі мною вчинити! Я ж твоя мама … – шепотіла Тамара.
– Мама? Де ж ти була поки я ріс, мама? То у відрядження їздила провідником, то переучуватися на іншу спеціальність. Мене виростила бабуся, а ти була дуже зайнята, – блиснув очима син. – Цю квартиру вона заповіла мені, так що я маю повне право її продати.
Леонід пішов, грюкнувши дверима і залишив свою маму на самоті. Тільки зараз Тамара згадала, що вона дійсно була поганою матір’ю, вона згадала скільки разів обіцяла сходити синові в зоопарк, скільки разів запевняла, що сьогодні прочитає казку на ніч … Тремтячими руками вона набрала номер своєї подруги і попросила приїхати, а поклавши трубку втратила свідомість.
Після тієї злощасної розмови її поклали в лікарню, а син більше не давав про себе знати. На виписку приїхала подруга і забрала Тамару до себе.
– Може звернутися в суд і оскаржити заповіт? Це не по-людськи, так вчинити, адже ти жила в цій квартирі, коли він ще пішки під стіл ходив! – заявила Надія Дмитрівна
Тамара Петрівна промокнула сльози хусточкою і посміхнулася.
– Дякую тобі, люба, але не потрібно. Це і справді його квартира, нехай все залишиться як є. Тим більше Льоня прав – я прожила не своє життя, була поганою дружиною, поганою мамою. Тепер уже нічого не можна виправити.
– Що ти таке кажеш!
– Мені не потрібна війна з рідним сином. Сподіваюся Боженька мене прибере якомога раніше, все таки вже за сімдесят, час. Чоловіка то давно немає, другий десяток пішов. – втомлено сказала вона.
Надія поперхнулась чаєм і округлила очі. Кожна зморшка на її вольовому обличчі, говорила про повну незгоду з тим, що відбувається.
– Не вигадуй мені тут! Все налагодиться! Ти робила, що могла. Як би він заспівав, якщо б голодував у дитинстві? – сердилась вона.
Весна видалася на рідкість теплою і сьогодні, в день народження Тамари, за вікном яскраво світило сонечко і цвірінькали задоволені горобці. Тільки у іменинниці не було настрою щось відзначати, з кожним днем вона ставала все сумніше, спина згорбилась, очі дивилися в підлогу.
Надія дуже переживала за свою подругу, і знала, що сумує вона через сина, який вже півроку не дає про себе чути. Вона не знали чи продав Леонід квартиру, не знала де він і чи буде колись спілкуватися зі своєю мамою.
Її думки перервала Тамара Петрівна, яка увійшла у кімнату.
– Сідай, дорога, будемо пити чай з тортом! – проспівала Надя, розкладаючи по тарілках апетитний бісквіт.
– Мені не хочеться. Не дзвонив … син?
Надія різко обернулася і побачила ьліде обличчя своєї подруги.
– Тобі погано? Давай, сідай швидше.
– Серце тисне трохи. Нічого страшного, – прошелестіла Тамара, важко дихаючи.
На столі з’явився тонометр і змірявши тиск, Надя кинулась до телефону, щоб викликати швидку.
– Передай Льонічкі, що я завжди його любила … – промовила жінка.
Увечері, Тамари Петрівни не стало, а на наступний день в квартирі Надії пролунав телефонний дзвінок. Вона зняла трубку і стримуючи сльози відповіла:
– Алло.
– Здрастуйте, тьоть Надя. Покличте маму до телефону, – тихо сказав Леонід.
– Її немає.
– Розумію, що вчинив з нею погано і вона не хоче мене чути, але, я хотів би вибачитися. Покличте її, будь ласка!
– Вона відійшла до Бога, вчора. І просила передати, що завжди любила тебе.
У трубці запанувала тиша і через кілька хвилин Надія почула як заплакав Тамарин син, як він відмовлявся вірити в те, що мами більше немає, і як гірко шкодував про свій вчинок …
– Я сердився на неї за своє дитинство, за те, що її часто не було поруч. Але ж вона так мені дорога, і все життя я мріяв бути до неї якомога ближче, але вона цуралася мене … Я не знав як подзвонити, як попросити її повернутися додому – було страшно і соромно. Квартира так і стоїть пуста… – плакав Леонід.
Надія опустила трубку на важіль. Подругу вже не повернути – занадто пізно. А син, буде нести цей тяжкий вантаж до кінця своїх днів.
