Мене і мого одногрупника Вову поселили в однієї бабусі в сарайчику. Сарайчик крихітний, одне двоспальне ліжко і стіл. Тісно звичайно, але все ж краще ніж спільний дім, де розкладачки стоять рядами. Сюди навіть подружку можна запросити.
У мене подружки тоді ще не було. А ось Вова вже встиг познайомитися з однією дівчиною і одного разу сказав мені. Джерело
– Ти сьогодні переночуй з хлопцями, до мене дама прийде.
Я, звичайно, забув до вечора про обіцянку і коли прийшов до сарайчику, то почув там метушню і звуки поцілунків.
Йти назад до гуртожитку не хотілося, і я заліз на горище сарайчика і вже майже дрімаючи, почув внизу розмову Вови з дівчиною.
Вона: Ти сильно не задавайся, що я з тобою була.
Вова: А я не ставив перед собою такої мети, може я це саме тебе того …
Вона: Чого того, говори нормально.
Вова: А я і так нормально говорю, може, люблю я ..
Вона: Так може,чи любиш?
Вова: Ще не визначився, треба гарненько все зважити.
Вона: Ось сьогодні на вагах в полі і зважиш.
Вова: Ось знову ти смієшся з мене.
Вона: Не цікавий ти, нудний і коли кохаєшся, хрюкаєш як порося. Ось друг у тебе хлопець що треба, мені ж він подобається, з тобою я від нудьги пішла.
Вова: Не друг він мені і ти тепер ніхто для мене, йди звідси, сама ти хрюкаєш.
Пішла дівчина, а ми так і заснули, я на горищі, Вова на ліжку.
І ось з того часу щось трапилося зі мною. Став я думати постійно про цю дівчину. Вона при будь-якій зустрічі мені посміхалася і свою симпатію виявляла, а я тримався неприступно, хоча в душі готовий був кинутися, обійняти її і впитися губами в її повненькі губки.
Картоплю давно прибрали, почалися заняття в інституті, випав перший сніг, після ще й ще і непомітно підійшов Новий рік.
За цей час я дуже схуд, моя мама хвилювалася і навіть запитала, чи не закохався я?
Як я міг сказати їй про свою нещасну любов, ось мовляв, мама, закохався в дівчину, коли вона кохалася з іншим хлопцем.
Абсурд. Але мені дуже потрібна була порада досвідченої людини. Чоловік для такої поради не годився. І я зупинив свій вибір на нашій викладачі хімії Людмилі Василівні.
Це була чудова жінка. Незадовільно студентам вона не ставила, всі її любили за добрий і чуйний характер. Вона була заміжня і її двоє дітей навчалися в старших класах школи.
Ось до неї я одного разу підійшов, коли вона вийшла з будівлі інституту, прямуючи додому, і сказав
-Людмило Василівно, приділіть мені кілька хвилин для особистого питання.
– Кажи своє особисте питання, Віталію, я вся уважно слухаю.
– Ви тільки поставтеся серйозно, будь ласка, до нього, для мене це дуже важливо, я закохався в дівчину і не знаю що робити.
І я розповів все, що зі мною сталося і все, що мене мучило.
– Життя, Віталію, ставить перед людиною безліч головоломок, але найважчі це про кохання.
Твоя любов не виняток, ти просто злякався, що у тебе все відбувається інакше, ніж у інших людей. Моя тобі порада, не уникай цієї дівчини, скажи їй, що вона тобі подобається. І не бійся відносин, що можуть зав’язатися між вами, не можна залишитися сухим, увійшовши в воду.
Зараз мені набагато більше років ніж було тоді Людмилі Василівні, але я захоплююся її мудрістю і материнським почуттям, що підказали тоді правильне рішення.
Два роки я дружив (як тоді говорили) з дівчиною, в яку закохався при таких делікатних обставинах. До речі я їй після зізнався, що чув її розмова з Вовою, а вона засміялася і сказала
-Дурненький, я ж знала, що ти на даху був.
А потім вона одного разу сказала, що покохала людину без якого не зможе жити, і я їй повірив, тому що сам зрозумів – кохання не картопля, його не викинеш.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
