— Мамо, я не хотіла вас турбувати. Просто мені було важко… ви ж самі знаєте, як це.
Катерина з дивилася на годинник, її кроки чулися в коридорі. Вона знала, що скоро Наталя повернеться додому, і вже п’ятнадцять хвилин чекала біля вхідних дверей. Та ось, і з’явилася донька, її обличчя було засмучене, в очах читалася втома.
Катерина важко видихнула, і одразу промовила до доньки:
— Ти де була? Чому не сказала нічого? — вигукнула вона. — Ти зганьбила нашу сім’ю не розповівши нам нічого, Наталю. Та якщо б ми з батьком Володю випадково не зустріли на базарі, то й не знали б, що ви вже не живете разом майже півтора року!
Наталя опустила погляд, трохи збентежено підходячи до квартири. Вона не очікувала, що повернення додому стане таким випробуванням. Довго мовчала, але зрештою підійшла до мами і тихо сказала:
Катерина стояла перед нею, безжально дивлячись, ніби кожне її слово було важким і непростим.
— Як? Як ти могла? — голос матері став більш тривожним, і у ньому вже не було місця співчуттю.
— Ти повинна була нам сказати! Ми б тобі допомогли, і навіть зараз могли б щось змінити! Я і батько могли б поговорити з Володею, щось зробити, а ти все приховувала. Тепер що? Ви розійшлися, і ми навіть не знали чому?…
Наталя зітхнула, на її обличчі з’явився вираз, який був одночасно сумним і втомленим. Вона зрозуміла, що ця розмова не буде легкою. Але вона все одно повинна відбутися.
— Мамо, ти ж сама завжди говорила, що я повинна сама вирішувати свої питання, що ми з Володею дорослі люди. Я не хотіла… розчаровувати вас. Ви завжди так переживали, коли між нами були труднощі. Я думала, що зможу впоратися сама.
— Це все дуже легко, поки ти сама з цими проблемами сидиш, а потім… потім ми дізнаємося про все через сторонніх людей, — бурчала Катерина, не зважаючи на співчуття до дочки.
Вона знову повернулася до вікна. В її голосі була біль, схована за словами.
Наталя все ще не могла підняти очі. Їй здавалося, що немає виходу з цієї ситуації. Але через кілька секунд вона нарешті набралася сміливості і підняла голову.
— Мамо, я просто не хотіла… щоб ви страждали. Це було не легко для мене, і я не знала, як сказати.
Катерина важко подивилася на свою доньку і, зрештою, відвернула погляд, збентежена її словами.
Між ними запала тиша, у якій кожен з них намагався зрозуміти другий. Наталя не знала, як пояснити, чому вона не поділилася своїми почуттями з батьками, хоча сама давно була готова до розмови.
Вона все ще пам’ятала момент, коли почалися їхні з Володею проблеми, коли здавалось, що ні слова, ні розмови не допоможуть.
Але чи була вона готова розповісти всім про розчарування і біль, що її переповнювали?
Катерина підняла очі і тихо додала:
— Як тобі зараз? Ти ж і не казала, що почуваєшся так погано. Володя сам ніколи не розповідав про вас, не знає навіть, що сталося. А ви обидва мовчали. І ось я маю слухати це від когось іншого.
Наталя нахилила голову, не бажаючи дивитися на свою матір.
— Не знаю, що тобі сказати, мамо. Можливо, я боялася почути твою реакцію. Може, й не хотіла робити тебе частиною цього всього. Але я вже все вирішила, і все змінити неможливо.
Катерина затиснула губи, важко дихаючи, розуміючи, що слова її доньки були правдою. Вона намагалася не показувати, але в глибині душі вона відчувала, як все це зруйнувало певні ілюзії.
Наталя підняла погляд, і в її очах з’явилося питання, яке мучило її все життя.
— Мамо, а чому ти завжди така сувора? Чому ти завжди так переживаєш за нас? Хіба ми не дорослі? Чому ти не даєш нам право вибирати?
Це було питання, яке завжди залишалося без відповіді. Вона все ще стояла в коридорі, і обидві жінки, матір і дочка, стояли в цьому безвихідному моменті, не знаючи, як далі продовжувати.
Катерина довго сиділа в своєму кріслі, міркуючи над тим, що сталося. Жінка розуміла, що потрібно щось робити. Вона любила Наталю, свою єдину доньку, і розуміла, що якщо не прийме якихось рішень, то цей розрив з Володею може остаточно їх роз’єднати.
І хоча між ними були проблеми, Катерина знала, що щось повинно змінитися. Це було важливо для всіх: для Наталі, для Володі, і для її сім’ї в цілому.
Наступного ранку, Катерина набрала номер Володі, чоловіка своєї доньки.
— Володю, привіт. Маю до тебе розмову, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно, хоча насправді її було не просто.
— Я розумію, що між вами і Наталею не все гаразд, і я дуже переживаю за вас обох. Я хочу, щоб ви знову поговорили. Це не повинно залишатися так.
Володя замовк на кілька секунд, здавалось, що він не був готовий до такого звернення.
— Катерино Михайлівно, я не знаю… ми з Наталею вже стільки часу не розмовляли нормально. Я сам не розумію, що сталося. Але я не думаю, що зараз це щось змінить.
— Я знаю, що ти переживаєш, Володю. Але може, хоча б зустрітися на каві? Просто поговоріть, не вирішуючи одразу всього, але хоча б дайте шанс, — продовжила Катерина. — Я готова допомогти, якщо потрібно. Я знаю, що ви обидва любите один одного, і не можна просто так все кидати.
І, після кількох хвилин тиші, Володя погодився.
— Добре, Катерино Михайлівно, я згоден. Може, це справді варто спробувати.
Задоволена результатом, Катерина повісила трубку і відразу почала готувати все для зустрічі. Вона знала, що їхня розмова не буде легкою, але вона вірила, що цей шанс потрібно дати. А
дже, насправді, найцінніше у житті — це можливість почати все заново, навіть після великих помилок.
Через кілька днів, Катерина організувала для Наталі і Володі випадкову зустріч на базарі. Вона попросила Наталю заїхати за покупками і пообіцяла, що зустрінуться на каву. Наталя, хоча і була здивована, погодилася, адже її мама завжди мала свої ідеї.
Коли Наталя прийшла на ринок, вона побачила Володю, який уже стояв біля продавців. Він виглядав не так, як кілька місяців тому — трішки схвильованим, але і з бажанням змінити ситуацію.
Катерина, яка була поруч, помітила вираз обличчя доньки і зрозуміла, що це не буде легка розмова. Вона спокійно звернулася до Наталії.
— Це не випадковість, — сказала Катерина, підходячи до доньки. — Я думаю, вам треба поговорити. Це важливо.
Наталя зупинилася, подивилася на маму, а потім на Володю. Чоловік стояв поруч, мовчки чекаючи її погляду. Щось у ньому змінилося. Він був не так впертий, як раніше. Від нього йшло розуміння, що він теж був готовий до зміни.
— Привіт, — сказала Наталя, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині її трясло. Володя подивився на неї і кивнув головою.
— Привіт, — відповів він тихо.
Вони стояли кілька хвилин, мовчки, перед тим, як Катерина зробила перший крок.
— Я думаю, що ви обидва повинні поговорити, — сказала вона, залишаючи їх наодинці. Вона знала, що тепер все залежить від них.
Наталя зробила кілька кроків і зупинилася перед Володею. Вона глибоко вдихнула і вирішила сказати те, що давно тримала в собі.
— Володю, я не знала, як почати. Я була вперта і не дала собі можливості поговорити з тобою. Ми обоє були надто зациклені на своїх почуттях, і тепер я розумію, що могла б просто звернутися до тебе раніше. Я ж все ще люблю тебе, і я не хочу, щоб ми втратили все, що було між нами.
Володя подивився на неї з теплом в очах.
— Я теж не хотів цього. Я був зайнятий своїми думками, а ти, мабуть, була зайнята своїми. Може, ми просто втратили зв’язок? Але я готовий спробувати знову. Я готовий працювати над цим, якщо ти хочеш.
І це стало початком змін. Вони сиділи за столиком в кафе, пили каву, і хоча слова не завжди знаходилися на місці, обидва відчували, що їхнє серце, знову повертаються один до одного.
Володя і Наталя вирішили, щоб знову жити разом. Їхні проблеми не зникли, але вони навчилися говорити відкрито і чесно. А Катерина могла тільки радіти тому, що її маленька родина знову стала цілісною.
— Це було не легко, — сказала Катерина, дивлячись на них, коли вони разом святкували річницю. — Але якщо б не було таких моментів, ми б не зрозуміли, що важливо.
— Дякую, мамо, — сказала Наталя з посмішкою. — Ти допомогла нам знайти шлях один до одного.
І, хоча життя продовжувалося, Катерина знала, що найголовніше — це не бояться говорити про свої почуття, про болі і радощі, і давати шанс навіть найскладнішим відносинам.
Як би ви вчинили на місці Катерини чи Наталі?
Валентина Довга
