Ганна давно вже не була вдома. Вона виїхала до Італії ще три роки тому, щоб працювати і забезпечити свою родину. Спочатку це здавалося їй хорошою можливістю — можливістю змінити своє життя, заробити більше, ніж на рідній землі.
Вона залишила свою маленьку хатинку в селі, де все було знайоме, де кожен камінь на дорозі нагадував про її дитинство, де вона зростала, і разом із чоловіком і маленьким сином вирушила в пошуках кращої долі.
В Італії все починалося з труднощів. Вона не знала мови, не могла розуміти культуру і звичаї. Але Ганна була людиною, яка не здається.
Вона працювала без перепочинку, почала з простих робіт, прибирала в чужих домівках і допомагаючи старшим людям. Поступово вона стала розуміти мову, знаходити спільну мову з іншими заробітчанами, і навіть здобула повагу серед місцевих.
Її роботодавці вважали її надійною і працьовитою. Вона почала заробляти більше, ніж мріяла, і все, про що вона думала, — це як повернутись додому і привезти все найкраще для своєї родини.
Але жоден успіх не робив її щасливою, якщо вона не могла поділитися ним з рідними. Вона вирішила, що на свята обов’язково поїде додому. Хоча розуміла, що буде важко залишити свою нову реальність і пережити емоційний момент повернення.
Коли вона вирушала, її син Віталік неодноразово запитував: “Мамо, а коли ти приїдеш назад?” Ганна не могла дати йому чіткої відповіді, але обіцяла, що скоро.
Віталік навіть не зовсім усвідомлював, що його мама вже не є такою, якою була колись. Він зрозумів, що її відсутність була природною частиною його життя. Він знав її через телефонні розмови, через повідомлення і через щоденні обіцянки, що все буде добре.
Приїзд Ганни до рідного села став справжнім потрясінням для її близьких. Вона чекала, що її зустрінуть із радістю, що її рідні будуть раді бачити її після довгої розлуки.
Але цього не сталося. Мати, з якою Ганна не бачилася більше року, зустріла її з суворістю в очах. Вона, звісно, не казала прямо, що ображена, але її погляд був повний незадоволення.
Село стало іншим за ці роки. Ніби все залишилося на своїх місцях, але водночас усе стало чужим. Люди стали більш закритими, змінилися традиції, відносини. Ганна відчула, як важко знову ввійти в звичний ритм.
Віталік, її син, був уже зовсім іншим. Він став старшим, мовчазнішим, а його погляд не був таким теплим, як колись. Він не був щасливим, що мама повернулася. Він, звісно, був радий її побачити, але не зовсім розумів, що це за відчуття.
“Мамо, чому ти приїхала? Я вже звик без тебе,” — сказав він, коли Ганна намагалась обійняти його. Ці слова були дуже болючі для неї.
Вона не знала, що сказати. Вона хотіла повернутися додому, але її відсутність залишила в дитині глибоку образу. Він більше не потребував її так, як колись. І з кожним словом, з кожним поглядом, Ганна відчувала, як її зв’язок з рідними і рідним домом стає слабшим.
Коли Ганна почала розповідати родичам і знайомим про своє життя в Італії, про нові можливості, про гроші, які вона заробляла, вона помітила, як важко їй було пояснити, чому вона вирушила в чужу країну.
Всі ставили одне і те ж питання: “Чому не залишилася вдома? Тут же є робота!” Але Ганна знала, що з тієї роботи, яку вона могла б знайти в селі, їй не вистачило б грошей навіть на найнеобхідніше.
Італія, незважаючи на всі її труднощі, принесла їй стабільність. Але, повернувшись додому, Ганна відчула, що ця стабільність тепер стає для неї чужою.
Вона бачилa, як рідні і сусіди дивляться на неї як на чужу людину, яка “поїхала і забула про всіх”. І все це, замість того, щоб відчути себе частиною чогось важливого, розчаровувало її ще більше.
Сусіди почали робити дивні зауваження. Деякі з них навіть не приховували своєї заздрості і поганої думки про неї. “Ось, привезла купу грошей, але не здатна ані допомогти, ані віддати частину на ремонт сільських доріг”, — сказала одна з сусідок, коли Ганна розповіла про свою роботу в Італії.
А інші зауважували, що вона змінилася, ставши “занадто модною”, надмірно одягненою, з її новими речами та аксесуарами. Ганна відчула, як її відштовхують навіть найтісніші зв’язки.
Її близькі знайомі почали робити вигляд, що нічого не змінилося, а насправді ставали відстороненими. Вони не могли зрозуміти, чому вона поїхала, і навіть почали звинувачувати її у тому, що вона залишила родину.
Найгірше було вдома. Чоловік Ганни, Ігор, із яким вона провела стільки років у цьому селі, тепер здавався їй чужим. Вони вже давно не мали тієї близькості, що була колись.
Ігор часто проводив вечори з друзями в селі, і, здавалося, йому було все одно на те, що сталося з Ганною. Вона приїхала додому, і все, що він сказав, це: “Ти ж в Італії живеш добре, чому ж не поїдеш знову, вертайся туди ж, що ти тут в селі не бачила?”
Ганна відчула, що їхні стосунки зайшли в глухий кут. Ігор, як і її син, звик до її відсутності. У нього була своя рутина, і Ганна була лише частиною того світу, який вже віддалявся від неї.
Їй стало боляче усвідомлювати, що всі ці роки, поки вона працювала в Італії, вона втратила не лише частину свого життя, а й частину своїх стосунків. Все стало відчуженим, навіть люди, яких вона колись любила і цінувала, здавались іншими. Рідна домівка стала чужою.
Відчуття того, що вона зробила неправильний вибір, ставало сильнішим. Ганна все більше шкодувала про своє рішення повернутися додому.
Всі її досягнення в Італії здавались їй марними в порівнянні з тим, що вона залишила позаду — теплоту, близькість, яку вона колись мала з рідними людьми.
Вона зрозуміла, що її чекають інші перспективи, інше життя. Але чи буде вона щаслива?
Галина Червона
