— Бабусю, я не просто талановита «сіра миша». Я можу бути і яскравою, і сміливою. І так, я можу бути романтичною, спонтанною і навіть трохи відчайдушною. Я вчуся бути такою, якою хочу бути й не дам собі бути обмеженою стереотипами. І якщо це звучить як щось більше, ніж просто бібліотека — то це тому, що я сама створюю свою історію.”
Пані Ольга за чашкою чаю сиділа у затишному куточку кухні, коли її подруга Ірина Михайлівна завітала на звичне чаювання. Як завжди, розмова між ними швидко перейшла до обговорення сімейних справ.
— Ірино, ти не повіриш, що сталося учора! — з радісною усмішкою почала пані Ольга. — Моя онука повертається додому після навчання і така радісна. Я навіть жартома спитала: «Що сталося? Невже ти цілий вечір гуляла з хлопцями замість того, щоб готуватися до семінару?»
Ірина Михайлівна посміхнулася, здавалося, вона була готова чути щось цікаве.
— А ну, розповідай далі! — зацікавлено сказала вона. — Але ж ти знаєш, Олеся така серйозна дівчина. Вона навіть занадто захоплена навчанням. Та і юність вона тільки одна.
— Не хвилюйся, — сказала пані Ольга, — не все так серйозно. Вона мені каже: “А в мене насправді було побачення з Денисом. І саме в бібліотеці. Ну, ти ж знаєш, він мені дуже подобається. Але чекати, поки він сам проявить ініціативу, можна й посивіти до того часу. Тому я вирішила, що сама підійду до нього”.
Ірина Михайлівна здивовано підняла брови, а пані Ольга продовжила:.
— Отже, Олеся підійшла до нього після пар. Він як завжди був з друзями. І каже “Бабусю, знаєш – він і далі продовжує бути таким захопленим своїми друзями. А я подумала, що пора щось змінити. Тому й кажу йому: «Знаєш, там за лікаhнею гарна кав’ярня відчинилася. Я рано вранці зайшла за кавою. Нічого так, можна і вдвох завітати. Там так гарно».
Ірина Михайлівна знову посміхнулася:
— І що ж він?
— Він спочатку відмовився, сказав, що йому треба до бібліотеки, до завтрашнього семінару готуватися, — продовжила пані Ольга. — Але Олеся не розгубилася й сказала: «А що, ми обj’ любимо книги, може, зробимо романтичний вечір у бібліотеці?» Тобто спробувала заграти на спільній пристрасті до літератури.
Ірина Михайлівна вже не могла стримати сміх:
— І що, він погодився?
— Так, — підтвердила пані Ольга. — Він погодився! Ти ж знаєш мою онуку. Вона тиха, але вміє вразити, якщо хоче. Каже: “І знаєш, бабусю? Він був настільки захоплений й щасливий, що ми навіть на пів години забули про підготовку до семінару. Ми посиділи у кав’ярні та я помітила, як його очі засвітились, коли я згадала про всі ті книги, які ми обговорювали раніше. А потім разом пішли до бібліотеки й це було якось чарівно”.
— Ого, — захоплено сказала Ірина Михайлівна. — І що ж далі сталося?
— Ось тут найцікавіше, — сказала пані Ольга. — “Виявилося, що вони обоє мріяли про те саме: обоє хотіли завести спільний проєкт на основі улюблених книг. І це була не просто романтична зустріч, а початок чогось більшого. Вони з Денисом вирішили разом працювати над проєктом, який хочуть реалізувати. Будуть робити книжковий блог, чи що. Олеся навіть мені подробиці зараз не каже. Сюрприз для всіх буде.
— Яка чудова історія! — вражено сказала Ірина Михайлівна. — Я завжди знала, що ти розумієш свою онуку краще за всіх. Вітаю вас обох з такою чудовою новиною!
— Дякую, Ір, — відповіла пані Ольга з усмішкою. — Сподіваюся, це тільки початок чогось великого. Несподівані освідчення в коханні часто ведуть до найкращих подій у житті. І я дуже рада, що моє онуки такі сміливі. І знають, як досягти мети. Я б у її віці ніколи на це не наважилася..
Тоді Ірина Михайлівна задумливо сказала:
— Знаєш, я рада, що так добре все закінчилося. Бо цей Денис… Я його бачила один раз. Художник, собі на умі, дивний якийсь. Я боялася, що він образить Олесю. Ну, якось стане висміювати при всіх, чи ще щось. А він виявився таким гарним хлопцем!
І обидві жінки продовжили розмову, відзначаючи нові можливості, що відкрилися перед молодою парою.
