Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.
Аліна завжди любила запах дощу. Особливо літнього, теплого. У дитинстві, почувши перші удари грому, вона бігла до вікна і, притулившись носом до шибки, спостерігала. Краплі, мов срібні намистини, скочувалися по склу. Зараз вона стояла під козирком під’їзду й перечікувала дощ. Зовсім він її не тішив.
Вони з Дімою познайомилися на дні народження спільного друга. Проговорили весь вечір, а потім Діма проводжав її додому під літнім дощем. Парасольку тримав над її головою, а вона притулялася до його плеча. Стосунки швидко розвивалися, і сумнівів у Аліни не було.
От і з батьками він її вирішив познайомити. Аліна весь вечір готувалася до зустрічі. Перемила всю квартиру, приготувала Дімин улюблений пиріг із яблуками і навіть дістала з шафи новий сервіз.
Аліна дуже хвилювалася. Їй хотілося сподобатися батькам Діми. Хотілося, щоб її прийняли в родину. Діма Аліну заспокоював. Мовляв, не переживай, ти їм сподобаєшся.
Коли пролунав дзвінок у двері, в Аліни затремтіли руки. Вона глибоко зітхнула й відчинила двері. На порозі стояли невисока жінка з різкими рисами обличчя та чоловік із добродушною усмішкою та залисинами.
— Здрастуйте, проходьте, будь ласка, — запросила майбутніх родичів до квартири Аліна.
— Ну, здрастуй, невістко, — сказала свекруха. Вона критично оглядала Аліну з голови до п’ят. — Діма казав, ти працюєш бухгалтеркою?
— Так, — тихо відповіла Аліна, відчуваючи, як по спині пробіг холодок. Погляд свекрухи був пронизливим, наче рентгеном сканував.
— А на квартиру сама заробила? — провадила допит жінка, знімаючи пальто.
— Ні, це квартира моїх батьків, — ще тихше відповіла Аліна. Діма м’яко взяв її за руку.
— Мам, давай спочатку роздягнетеся, а потім уже все обговоримо, — запропонував він.
— Що тут обговорювати? І так усе ясно, — обурилася свекруха, стягуючи чоботи.
Батько Діми поклав руку на плече дружини.
— Людо, перестань, — тихо сказав він. — Он який запах! Пиріг спекла Алінонька.
Аліна з полегшенням видихнула й запросила всіх до столу. Людмила Петрівна раз у раз кидала колкі зауваження. Критикувала сервірування столу, демонстративно копирсалася виделкою в салаті.
Вечір пройшов напружено. Свекруха не втрачала нагоди підколоти Аліну. Батько Діми, навпаки, намагався згладити гострі кути. Перед виходом подякував дівчині за гостинність і сказав, що йому дуже сподобалося. Коли гості пішли, Аліна без сил опустилася на стілець.
— Ну як тобі мої батьки? — запитав Діма.
— Твій тато дуже милий, — відповіла Аліна, — а от мама…
— Ти не зважай на матір, — шепнув він Аліні на прощання. — У неї характер складний. Вона до всіх спочатку придивляється. Потім звикне.
Через рік Аліна й Діма одружилися. Аліна сподівалася, що з часом стосунки зі свекрухою налагодяться. Але дива не сталося.
З появою онучки стосунки не покращилися. Людмила Петрівна, звісно, зраділа появі малечі. Але одразу почала вчити Аліну, як правильно годувати, сповивати, купати дитину. Її поради, часто суперечливі й застарілі, доводили Аліну до розпачу. «За нашого часу, — починала кожну свою тираду свекруха, — ми робили так».
Аліна намагалася пояснити, що часи змінилися, але Людмила Петрівна була непохитна. Вона вважала себе експерткою в усіх питаннях. Загалом, така собі була сімейна жизнь у подружжя.
Дощ лив як із відра. Парасолька, як на зло, лишилася вдома. А Аліна якраз була неподалік від квартири батьків чоловіка.
«Перечекаю трохи», — вирішила вона. Піднялася на потрібний поверх, постукала. Ніхто не відчинив, але Аліна помітила, що двері прочинені. Аліна зайшла, зняла промоклу кофту й повісила на вішак у передпокої.
З кухні долинали приглушені голоси. Аліна вже хотіла пройти привітатися, як раптом почула своє ім’я. Мимоволі зупинилася й прислухалася.
— …і цей її вічний писклявий голос, — долинув до Аліни голос Людмили Петрівни. — Ну не пара вона моєму Дімці, не пара! Я ж казала йому, знайди собі дівчину з характером, з вогником! А ця… миша сіра.
Аліна завмерла, відчуваючи, як до горла підкочує образа.
— …квартира батьківська, сама нічого не досягла, — провадила свекруха. — І господиня ніяка! Виховувати Лєночку нормально не вміє! Я ж їй казала, як треба, а вона… Слухає, усміхається, а робить все по-своєму. Уперта, як ослиця! Діма, звісно, мене не слухає, — провадила Людмила Петрівна. — Засліплений коханням! Але я бачу, що це не його жінка. Не пара вона йому, ой, не пара…
Аліна не хотіла більше цього слухати. Схопила кофту й безшумно вислизнула з квартири. Усі ці роки вона намагалася догодити свекрусі, терпляче вислуховувала нескінченні повчання. І нічого не змінилося. Вдома поскаржилася Дімі, хоч ніколи цього не робила.
— Це її думка, але я обрав тебе і щасливий з тобою. А що думає моя мати — то її особисті проблеми.
Аліна задумалася. Можливо, їй просто треба перестати шукати схвалення свекрухи й жити своїм життям. Адже в неї є люблячий чоловік і донька, і це найголовніше. А зі свекрухою… зі свекрухою вони якось розберуться. Або не розберуться. Але це вже не матиме такого значення.
— Я більше не поїду до твоїх батьків, — твердо сказала Аліна.
— Як хочеш, — відповів Діма.
Минуло кілька років. Лєна підросла, вже в останньому класі. Аліна стала фінансовою директоркою великої компанії. Вона вже не зважала на колкі зауваження свекрухи.
Якось вони з донькою гуляли в парку й випадково зустріли Людмилу Петрівну. Аліна хотіла просто пройти повз, але свекруха їх помітила. Побачивши Аліну з онучкою, вона легко всміхнулася.
— Здрастуйте, — сказала Аліна.
— І вам привіт, — відповіла Людмила Петрівна. — Як справи, Аліночко?
Аліна здивувалася незвично м’якому тону свекрухи.
— Дякую, все добре, — відповіла вона. — Ось, з Лєною гуляємо.
— Ой, ну я з вами тоді теж пройдуся.
Аліна дуже здивувалася. З чого це раптом свекруха так змінилася?
Вони йшли алеєю. Лєна весело цокотіла про подружок. Людмила Петрівна слухала її з усмішкою, іноді ставлячи запитання. Аліна мовчки йшла поруч, не вірячи очам. Свекруха не бурчала. Навіть не зітхнула через Лєнине захоплення. Коли дійшли до кіоску, дівчинка попросила купити їй морозива. Людмила Петрівна одразу ж дістала з гаманця гроші.
— Я сама, — зупинила її Аліна.
— Та годі тобі, — відмахнулася свекруха. — Що я, онучці морозива не куплю?
Поки Лєна зі смаком уплітала морозиво, Аліна й Людмила Петрівна сиділи на лавці. Ніякове мовчання порушила свекруха.
— Ти знаєш, Аліночко, — почала свекруха. — Мені тут твоя допомога потрібна. У мене там із пенсійними накопиченнями якась плутанина. Я в цих паперах нічого не тямлю. А Діма завжди зайнятий…
Аліна мимоволі всміхнулася. Ось воно що!
— Звичайно, допоможу, — відповіла Аліна. — Приходьте до мене завтра, розберемося.
— Спасибі, донечко, — з полегшенням видихнула Людмила Петрівна.
Після цієї зустрічі стосунки між Аліною та свекрухою стали поступово теплішати. Людмила Петрівна дедалі частіше телефонувала Аліні, радилася з різних питань. Аліна намагалася бути терпимішою до дивацтв свекрухи.
На Новий рік Аліна з Лєною приїхали до Діминих батьків. Людмила Петрівна зустріла їх з обіймами. І ось у якийсь момент невістка зі свекрухою залишилися наодинці.
— Я, знаєш, Аліночко, — сказала Людмила Петрівна, — негарно чинила. Все боялася, що Діма не ту жінку обере. А ти он яка розумниця, красуня, господиня. І Лєночку добре виховуєш. Вибач мені.
— Та що ви, Людмило Петрівно, — відповіла Аліна з усмішкою. — Усе добре.
— Ні, не добре, — похитала головою свекруха. — Я стільки років тобі життя псувала своїми докорами. А Діма тебе любить. А ти для нього все робиш. Я це тепер бачу.
У цю мить Аліна зрозуміла, що нарешті її прийняли в родину. Тепер уже не треба було їй перейматися через свекруху. І всі родинні свята вони зустрічали разом.
