— У твоїй квартирі я поселив своїх родичів, — сказав Валентин.
Олександра та Валентин познайомилися випадково. Він поспішав у справах, але раптом помітив на переході розгублену дівчину. Видно було, що вона розгубилася. Тим більше, була зима, зовсім змерзла. Валентин просто не зміг її проігнорувати і підійшов ближче.
— Дівчино, у вас щось сталося?
— Ой, — Олександра приклала руку до грудей. — Я вперше в столиці, і ось зовсім не знаю, куди мені йти.
— То давайте допоможу, — запропонував Валентин.
Олександра розповіла, куди їй потрібно дістатися. Валентин помітив, що дівчина зовсім змерзла. Запропонував зігрітися в найближчому кафе. Там вони розговорилися. Олександра розповіла про себе.
Виявилося, до Києва вона приїхала на практику в одну зі столичних компаній. Час пролетів непомітно. Коли вони вийшли з кафе, вже стемніло. Валентин допоміг Олександрі викликати таксі і провів її до машини. Перед тим, як попрощатися, вони обмінялися телефонами.
Олександра усміхнулася.
— Спасибі вам величезне, — сказала вона. — Дуже виручили ви мене сьогодні.
Валентин дивився вслід новій знайомій, поки таксі не зникло з виду.
З того дня Олександра та Валентин стали часто спілкуватися. Він допомагав їй освоїтися в новому місті. З друзями познайомив, різні цікаві місця показав. Між ними швидко зав’язалася міцна дружба. А потім і щось більше.
Валентин зрозумів, що закохався. Він ловив себе на думці, що постійно думає про Олександру. Йому подобалося її почуття гумору. Її безпосередність. Її погляд на світ. Він хотів проводити з нею кожну хвилину.
Вони проводили разом увесь вільний час. Ходили в кіно, театри, музеї. Просто блукали вулицями, тримаючись за руки. Потім познайомилися і з сім’ями одне одного. Батьки Олександри одразу схвалили Валентина.
Мама Валентина, Тетяна Петрівна, одразу прийняла Олександру як рідну. Вона вже давно мріяла про невістку. Вона бачила, як син щасливий з Олександрою, і сама раділа.
За рік Валентин зробив Олександрі пропозицію. Після весілля переїхали в його квартиру, що була в центрі. Олександра успішно закінчила практику і влаштувалася на роботу в ту саму компанію. Валентин у фірмі залишився.
Минуло двадцять років. Олександра встигла побудувати успішну кар’єру. Валентин теж досяг немалих висот у своїй компанії. Але головним їхнім досягненням стали діти.
Через два роки після весілля на світ з’явилася донька Аня. З нею проблем особливо не було, дівчинка тиха була. І дуже схожа на маму, тільки очі тата — карі. Через чотири роки в сім’ї сталося ще одне поповнення — народився син. Назвали Михайлом.
Він був повною протилежністю своїй сестрі — жвавий, непосида. Блондин у тата, а від мами блакитні очі. Аня спочатку трохи ревнувала батьків до молодшого брата. Але швидко звикла до нової ролі старшої сестри і стала піклуватися про Михайла.
По вихідних уся родина збиралася за великим столом. Тетяна Петрівна часто приїжджала в гості, балувала онуків пирогами. Батьки Олександри теж старалися частіше навідувати доньку та онуків.
Аня росла творчою. Вона чудово малювала, любила музику й танці. Батьки віддали доньку в художню школу та танцювальний гурток. Михайло ж з раннього дитинства захоплювався технікою. Міг годинами гратися з конструктором, розбирав і збирав старі іграшки. Все намагався зрозуміти, як вони влаштовані. У школі відвідував гурток робототехніки.
Минали роки. Діти підростали. Аня закінчила школу із золотою медаллю і вступила до архітектурного інституту. Михайло обрав технічний виш. Він бачив себе інженером-конструктором.
Якось посередині зими Олександрі подзвонила її сестра Лариса. Вона тихо схлипувала в слухавку. Сталося страшне. Кинув чоловік і звелів «зі своїми манатками» куди хоче «котитися».
— Сашо, — сказала сестра тремтячим голосом, — мені так потрібна твоя допомога… Я не знаю, що робити. У мене немає зараз, куди поїхати.
Олександра відповіла:
— Звичайно, Ларочко, не переживай. У мене ж квартира тут є. Можеш пожити там стільки, скільки потрібно.
— Дякую, Саш, — з полегшенням зітхнула Лариса. — Ти мене так виручиш.
Ларисі Олександра пообіцяла, що вона зможе заїхати в квартиру вже завтра. А зараз треба буде поїхати, там усе перевірити. Раніше Олександра цю квартиру здавала, але рік тому з неї з’їхали мешканці. Грошей у них з Валентином було достатньо, тому Олександра якось полінувалася заново із заселенням розбиратися. Ну от квартира й пустувала. І тільки вона зібралася йти, як чоловік їй заявив:
— У твоїй квартирі я поселив своїх родичів. Так що Лариса там жити не зможе.
— Що значить, ти поселив своїх родичів? — спитала Олександра.
— Ну, це… Племінницю з чоловіком і маленькою дитиною, — Валентин відповів спокійно. Наче не було в його словах нічого дивного. — Їм потрібно було місце. А твоя квартира пустувала якраз.
Олександра розгублено дивилася на чоловіка.
— Тобто, — нарешті вимовила вона, — ти заселив в мою квартиру своїх родичів і навіть не вважав за потрібне обговорити це?
Валентин зітхнув.
— Саш, їм зовсім нікуди було податися. Я не хотів тебе завантажувати зайвими турботами.
— Не хотів мене завантажувати?! — голос Олександри тремтів від обурення. — Це моя квартира! Моє майно! І ти розпоряджаєшся ним без мого відома?! А як же Лариса? Вона зараз у відчайдушному становищі! Де, по-твоєму, їй жити?
— Ну, знайде вона собі щось, — відмахнувся Валентин, явно не бажаючи продовжувати цю розмову. — Не маленька дитина. Роботу хорошу має. Винайме квартиру.
— Винайме?! — Олександра майже кричала. — Ти розумієш, що вона зараз залишилася без даху над головою, з дитиною на руках? А ти спокійно заселив в мою квартиру свою племінницю!
— А що мені, на вулицю їх вигнати? — роздратовано спитав Валентин. — Вони ж теж сім’я! З маленькою дитиною!
— А Лариса моя рідна сестра! І не треба вдавати з себе бідного. Жили ж вони десь до цього. Ти їм просто умови кращі дати хотів.
— Та які там умови! — Валентин підвищив голос. — Конура та ще була!
— Тільки тому, що двокімнатна, а не трикімнатна? А з сестрою мені що робити зараз?
— Та годі тобі драматизувати! — Валентин махнув рукою. — Знайде Лариса собі житло. Не пропаде.
Олександра відчувала, як до горла підступають сльози.
— Справа навіть не в квартирі! А в твоєму ставленні! Вирішив, що можеш розпоряджатися моїм майном як тобі заманеться!
— Ну то й що? — Валентин дивився на неї холодним поглядом. — Моя племінниця мені ближча, ніж твоя сестра. І я в сім’ї головний і вирішую, що і як.
Слова чоловіка були мов ляпас. Двадцять років шлюбу, двоє дітей, спільні радощі й негаразди… І ось він, підсумок. Обирає свою племінницю поперед дружини.
— Ну, добре — тихо повторила Олександра. У горлі стояв клубок. — Лариса поживе в нас.
Валентин невдоволено нахмурився.
— У нас? — перепитав він. — А куди її? У нас і так тісно.
— Знайдемо місце, — відрізала Олександра, не бажаючи більше сперечатися.
Вона набрала номер сестри.
— Ларочко, — сказала вона, намагаючись, щоб голос звучав бадьоро, — заїжджай завтра до нас. Поки поживеш з нами.
Валентин увесь вечір ходив похмуріший за хмару. Він демонстративно не розмовляв з дружиною, а перед сном пішов спати у вітальню.
Наступного дня Лариса приїхала з невеликою валізою. Олександра обійняла сестру. Валентин обмежився сухим кивком. Він майже одразу пішов у спальню.
— Не переживай, Ларочко, — заспокоювала її Олександра, — все буде добре. Ми тобі допоможемо. Знайдемо квартиру, влаштуєшся на роботу. Все налагодиться.
Минув тиждень. Лариса шукала собі нове житло. А Валентин, нарешті, вибачився.
— Саш, ти це… Ну вибач. Я навіть і не подумав, що це щось важливе.
Олександра вдихнула.
— Отож бо. Я допомогла б твоїм родичам, якби ти про це спитав. А ти вирішив все за нас обох.
Олександра подивилася на чоловіка. Здавалося, лід між ними почав танути.
— Я розумію, що ти хотів як краще. Але в сім’ї потрібно обговорювати такі речі.
— Я справді не подумав. Більше такого не повториться.
Олександра слабо всміхнулася.
Невдовзі Лариса знайшла відповідну квартиру. Олександра з Валентином допомогли з переїздом. Будь-які труднощі можна подолати, якщо поруч є ті, хто любить і підтримує.
