Відкривши сейф, Ірина не знайшла документів на дім і грошей. Підозри одразу впали на свекруху.
За вікном шумів злива, барабанячи краплями по шибках веранди. Показувалися рідкісні відблиски блискавок. Ірина, стиснувшись у кріслі-гойдалці, дивилася у вогонь, що танцював у каміні. Тишу у великому домі порушували тільки тріск полін і тихе цокання старовинного годинника на камінній полиці. Цей старовинний особняк на околиці містав дістався Ірині у спадок від бабусі. Кілька місяців тому та тихо відійшла уві сні, залишивши Ірину єдиною спадкоємицею.
Бабуся з боку батька в Ірини завжди була забезпечена, але стосунки в них були холодні. Ірина пам’ятала лише рідкісні візити сюди. Та суворий погляд бабусі з-під густих брів.
Дівчинка почувалася тут чужою й непотрібною. І ось тепер цей величезний дім належав їй. Навіщо бабуся, яка, здавалося, майже не помічала її за життя, залишила їй все своє майно? У бабусі були й інші родичі. Двоюрідні брати й сестри, племінники, за кордоном жили. Чому ж саме вона? Ірина ніяк на це запитання відповісти не могла.
Переїзд із гамірної загазованої столиці в тихе провінційне містечко дався Ірині нелегко. Хоча, мабуть, потрібен був. Робота в рекламному агентстві, постійні стреси й шалений ритм життя вичавили з неї всі соки.
А дім зустрів її тишею й легким запахом старої деревини. І Ірина одразу ніби вдихнула інше життя. Тут кожна кімната дихала історією. Були в домі різьблені буфети й важкі портьєри. Картини на стінах потьмяніли від часу.
Перші тижні Ірина розбирала бабусині речі, переставляла меблі. Якось вона розбирала антресоль у дальній кімнаті й натрапила на важкі металеві дверцята. Їх ніби хтось намагався надійно сховати від сторонніх очей.
Сейф. Старий, ще довоєнного виробництва. З хитромудрим замком. «Цікаво, що ж бабуся там зберігала?» — подумала Ірина, з цікавістю розглядаючи хитромудрі вензелі.
Відповідь на це запитання Ірина отримала лише за кілька днів, коли приїхав Сергій. З чоловіком вони були одружені вже майже 20 років, але бачилися нечасто. Ірина звикла. Чоловік у неї був далекобійником.
– Привіт, кохана! – Сергій увійшов у дім із валізою та букетом. Поцілував дружину й вручив квіти. Ірина усміхнулася. – Ну, розповідай. Як твої справи, як живеться на новому місці?
– Ой, добре, – усміхнулася Ірина, приймаючи квіти. – Тільки от нудно трохи без тебе. Дім великий, а я тут зовсім сама.
– Слухай, я саме про це думав. Скільки мені у рейсах мотатися? Уже до пенсії скоро готуватися. Ну ми тут із приятелем поговорили. Може, фірму відкриємо. Справа перспективна, але для старту капітал потрібен. Заощадження є, але ще потрібні гроші.
І тут Ірина згадала про сейф. Вона розповіла Сергієві про знахідку, і вони вирішили разом спробувати його відкрити. Кілька днів вони намагалися підібрати код до сейфа. Сергій вивчав замок, намагаючись зрозуміти будову. Ірина перебирала в пам’яті дати, пов’язані з бабусею. Сподівалася, що одна з них виявиться ключем до таємниці.
Нарешті, після багатьох годин наполегливих спроб, замок клацнув. Важкі дверцята сейфа прочинилися. Проте замість коштовностей чи грошей вони побачили лише кілька пожовклих фотографій, зв’язку старих листів і невеличку дерев’яну скриньку. Ірина з розчаруванням зітхнула.
– Ото так знахідка! – Сергій з досадою махнув рукою. – Даремно тільки час витратили.
Ірина простягнула руку й дістала з сейфа скриньку. Вона була зроблена з темного дерева й прикрашена тонким різьбленням. Замка на ній не було. Ірина прочинила кришку. Усередині, на червоному оксамитовому тлі, лежало кільце. Масивне, золоте, з великим рубіном у вигляді краплі. Він був оточений дрібними діамантами.
– Яка краса! – Ірина із захватом розглядала кільце.
– Може, антикваріат якийсь, – задумливо промовив Сергій. – Потрібно дізнатися, скільки воно коштує, – додав він, крутячи кільце в руках. – Може, хоч частину суми покриємо.
Наступного тижня Ірина намагалася знайти хорошого оцінювача. Зрештою, в антикварному магазині в обласному центрі їй порадили звернутися до одного старого-колекціонера.
– Хм, цікаво, цікаво, – простягнув той, розглядаючи кільце через лупу. – Робота дуже тонка, старовинна. А камінь… Бачите ці вкраплення? Це не рубін, це шпінель. Дуже рідкісний, криваво-червоний. Такі камені називали «рубінами Чорного Принца».
– І що це означає? – запитала Ірина, затамувавши подих.
– А те, моя люба, – дідусь відклав лупу й подивився на Ірину поверх окулярів, – що ваше кільце коштує дуже дорого. – Воно унікальне. Але раз ви хочете його продати… У мене є знайомі колекціонери, які будуть дуже зацікавлені.
За кілька днів зустріч відбулася. Дідусь виявився вірний своєму слову. Знайшов покупця, і той заплатив. Грошей зрештою не тільки на задумку чоловіка вистачало, але й їм на життя. Ірина подумки прикидала, що в домі тоді варто ремонт зробити.
– Ось бачиш, я ж казав, – задоволено всміхався Сергій. – Бабуся не підвела! Тепер у нас усе буде!
Ірина була рада. Тепер у чоловіка буде своя фірма, він більше не піде в рейс.
Якось уранці Ірина раптом почула дзвінок у двері. Дивно. Хто б тут до неї міг взагалі прийти? На порозі стояла строга жінка, з суворими рисами обличчя. Погляд темних очей був пронизливий. На жінці було дороге пальто з натурального хутра й елегантний капелюшок. У руках вона тримала невеличку сумочку з крокодилової шкіри. Ірина зітхнула.
– Здрастуйте, Олено Ісаківно, – привітала вона свекруху.
– Привіт, невістко. Я можу ввійти, чи ти віддаєш перевагу бесідувати на порозі?
Ірина відійшла вбік, пропускаючи гостю до дому. Олена Ісаківна з невдоволенням окинула поглядом передпокій.
– Що ж, ти, як я дивлюся, непогано тут влаштувалася, – промовила вона, знімаючи рукавички. – Бабуся, звичайно, завжди була при грошах. Але щоб тобі все залишити…
– Спадкоємиця ж я, – знизала плечима Ірина.
– Ну-ну, – багатозначно простягнула свекруха, сідаючи в крісло біля каміна. – Я тут у вас на пару тижнів зупинюся. А то навіть і не запрошуєте на нове місце.
Олена Ісаківна була жінкою заповзятливою і, як кажуть, не без авантюрної жилки. Розкіш вона обожнювала, але сама-то незабідніла завжди була. Та спритно навчилася знаходити заможних чоловіків, готових оплачувати її примхи. Та тільки останнім часом їй не щастило.
Якогось дня Ірина захотіла взяти гроші з сейфа, щоб розплатитися за новий диван. А коли зазирнула, виявила, що той порожній. Не було там ні грошей, ні документів на дім. А взяти їх могла тільки одна людина…
Ірина кинулася в кімнату свекрухи. Та незворушно пила чай, гортаючи журнал.
– Де документи?! – закричала Ірина, вриваючись до кімнати.
Олена Ісаківна незворушно відірвалася від журналу і, примружившись, подивилася на невістку.
– Які документи? – спокійно запитала вона, відпиваючи чай. – Ти про що, люба?
– Не вдавайте! Я ж чудово розумію, що це ви.
– Ах, ти про це, – простягнула свекруха. – Ну так, узяла. І що ти мені зробиш?
– Це крадіжка! – закричала Ірина.
– Крадіжка? – Олена Ісаківна розсміялася. – Ти за сином моїм заміжня. А отже, дім належить і йому! А отже, і мені!
– Дім належить мені, за заповітом. У вас немає на нього прав. Поверніть документи й гроші, або я подам у поліцію.
Олена Ісаківна примружилася й усміхнулася:
– Повір, суд не буде на твоєму боці. У мене є зв’язки, і якщо знадобиться, я зроблю так, що всі дізнаються, як ти отримала цю спадщину. Думаєш, вона просто так тобі дім залишила?
– Що ви маєте на увазі?
– О, люба, – Олена Ісаківна встала з крісла й зробила кілька кроків назустріч Ірині. – Я ж знаю, що твоя бабуся зовсім не була янголом. Вона багато чого ховала в цьому домі. І якщо добре пошукати, можна щось знайти. І на суді це зіграє проти тебе. Уявляю, як ти будеш пояснювати, чому вона раптом вирішила залишити тобі все, за наявності інших родичів.
Ірина не могла повірити, що Олена Ісаківна готова вчинити так із дружиною власного сина. Вона найняла адвоката. Почалися довгі судові тяжби. Ірина розповіла всю правду. Адвокат Ірини надав суду докази махінацій Олени Ісаківни та інших родичів, які намагалися оскаржити заповіт.
Дім залишився за Іриною. Бачачи поведінку родичів у суді, жінка зрозуміла, чому бабуся залишила спадщину саме їй. Можливо, вона була оточена тільки корисливими людьми. І тільки під кінець життя зрозуміла, що тільки Ірина й заслуговувала на її доброту. Хто знає…
