Марина стояла на кухні і дивилася у вікно, не вмикаючи світло.
Вона так стояла вже давно, за вікном настали осінні сутінки, пішов дрібний, мрячний дощ, Марина так любила раніше таку погоду, а тепер…
А тепер вона навіть не помітила, вона взагалі нічого не помічала, просто стояла і дивилася у вікно.
Вона не помітила, що з вулиці прийшов промоклий і брудний син, чотирнадцятирічний Васька. Він порвав новий кросівок, і сховав його у найдальший кут шафи
Навшпиньки, не вмикаючи світла, він прокрався до себе в кімнату, включив лампу і сів за стіл.
Якщо, що він давно робить уроки, просто мама не помітила, він бачив її темний силует, мама дивилася у вікно і про щось думала.
Прийшла незадоволена чимось Полінка старша вісімнадцятирічна дочка, вона скинула брудні боти, повісила мокрий плащ і хлюпаючи носом, пробігла до себе в кімнату, знову ніхто не торкнувся Марини, не вивів її з цього дивного трансу.
У передпокої зайорзало, ввімкнулося світло, потім на кухні яскраво спалахнула лампочка.
– Мамуля наша, а ти що в темряві стоїш? Маринко, – чоловік докірливо вказав на попільничку, ми ж кинули, ти що?
– Так-так, – сказала відчужено, – їсти будеш?
І раптом згадала, адже вона…вона нічого не приготувала…
– Ні, Мариночко, я до мами заїжджав, вона пиріжків з собою поклала, — соромязливо сказав, викладаючи обмотані газетою пиріжки, — ось з картоплею, з м’ясом і капустою, а тут, солодкі, з яблуком.
Марина з полегшенням зітхнула
На звуки батька з кімнати прийшов Васька
– О, тату, привіт. А це що? Піріжки, мммм, – Васька схопив солодкий пиріжок, і прихопивши ще пару втік до кімнати.
– Маринко, мама каже, треба їхати на дачу, закривати все, помідори там залишки зібрати, потім капусту прикрити, по снігу вже зрубаємо.
Марина глянула на чоловіка і відвернулася, заплющивши очі.
На кухню зайшла Полінка
– Доню, привіт. Мориночко…
– Ааа …, – жінка повернула голову, – ой, ви напевно їсти хочете, – і вона знову сіла на стілець.
– Маринко, ти захворіла?
– Ні вона хитнула головою, – ні, ні, ні….
Господи, як важко.
Якби чоловік був неладний, їй було б легше, їм обом було б легше, але він ідеальний.
Навіть надто ідеальний. Вони всі люблять її. Чоловік, його мама, його брати та їхні дружини, вони всі … всі люблять її.
Вони мають велику, позитивну сім’ю, у них все весело і дружно, треба їхати, вкривати капусту і збирати помідори….
А ще … ще, у неї діти. Треба перевірити у Васьки щоденник, спитати у Полінки, що з нею коїться, Марина знову відвернулася до вікна.
Їй було вісімнадцять, стільки, скільки зараз Полінці, її доньці, коли вона переступила поріг великої та дружної родини.
– Іди, сказали мати з бабкою – будеш як у Христа за пазухою
– Я ж не люблю його…
– Нічого, стерпиться, злюбиться, – сказала бабуся, – зате, он … як у Христа …
Так і жила. Подруги заздрили, гарний, розумний, надійний. Родина хороша знову ж таки, живе, як у Христа…
Найважче, це наважитися. Наважитися сказати ці слова, ці гіркі слова.
– Олеже, я йду …
– Що Мариш?
Вона замовкла, втиснула голову в плечі, ще є час сказати, що пожартувала, розреготатися і все.
Все піде по-старому, і вона поїде спокійно збирати помідори і вкривати капусту. Ще можна все переграти, все, і буде, як завжди.
Ні! Вона не хоче вона не може як завжди…
– Я йду
– Так? І коли повернешся?
– Ти не зрозумів, Олеже. Я йду від тебе….
– Куди? Мариночко…
Вона знизала плечима, вона справді не знала куди…
– Не зтерпілося, не злюбилося, вибач…
– Що? Маринко…Це…це… такий жарт? Так?
І знову їй давався шанс, шанс сказати “Так”, і все стало б на свої місця.
Але вона вперто мовчала, а потім сказала незвично грубо
– НІ
Він відсахнувся, так грубо прозвучало це ні, так холодно, ніби хтось чужий, не рідна й тепла Маринка, а чиясь чужа, холодна жінка… хто вона?
Де його тепла, м’яка, затишна Мариночка.
– Маринко!
– Я йду, Олеже, – тепер слова давалися їй без труднощів, вона відчула небувале полегшення, таке було з нею, коли в сімнадцять років закінчила школу і поїхала вступати до столиці, одна …
Вона вступила, але захворіла бабуся і мама вмовила Маринку перевестися до рідного міста.
У 18 Маринку віддали заміж, за надійного, за того самого, у якого, як у Христа за пазухою. І весілля було, і лебеді на капоті машини, і сукня біла, повітряна, все було, як у людей.
І бабка, та сама, яка захворіла, танцювала на весіллі ого-го як!
– Я йду, пробач, – каже і трохи посміхається, не може не посміхатися. Знає, погана, але їй так добре, так легко.
– Маринко, я чимось образив тебе? Якщо ти дізналася про Лєнку, то там нічого особливого, так поспілкувалися. Я ж мужик, Маринко… Я не зраджував тобі, чесно, ти не думай… ми нічого.
– Мариш, я не розумію, що не так?
Здається, Олег зрозумів, що вона не жартує
– Все так, любий, – вона погладила його по щоці, – все так …
Скажи, ось якщо я скажу тобі, а давай завтра рвонем у гори чи поїдемо на рибалку, а давай на вихідні підемо в ліс, і будемо там цілий день шукати осінні, маленькі опеньки?
Якби він сказав, якби … підхопив би її, Маринку, на руки, закрутив би і сказав, що готовий з нею хоч куди … І тоді вона покликала б його до Ісландії. Навіщо? Дивитися китів. Тоді ще можна було б зупинити цей маховик цей неймовірний маятник, що розгойдується.
Але цього не сталося.
– Маринко … ну ти ж знаєш … ми поїдемо на дачу, це не обговорюється … Рибалка, треба ж … придумала теж. І взагалі який ліс, які опеньки, ну що ти… Ти мене налякала, я думав ти…
– А що ти там говорив про Лєнку? Вона напевно мріє збирати останні помідори і вкривати капусту, ти запроси її … А я втомилася … Я йду Олеже.
– Мамо, – на кухні стояла Поліна і дивилася на матір широко відкритими очима, – мамо, в чому справа?
– От, – сказав батько – вона йде.
– В сенсі? Куди йдеш? Ти чого? Тату, скажи їй.
– Не знаю, дочко, – голос у Олега тремтить, – не знаю, напевно мама знайшла іншого чоловіка, – сказав він, і ображено підтис губи.
– Чого? Якого чоловіка, ти чого, вона … вона … вона ж стара.
– Ах ось як, стара кажеш, ну дякую, доню, дякую.
Марина раптом відчула якусь звірину міць. Це як старий лев у прайді, сперечається з молодим, так і зараз Марина відчула свою силу, вона встала і з усмішкою дивилася на дочку. Та стала в позу, висунула вперед підборіддя
– Стара кажеш? Ну-ну, отже, ти вже доросла дочка. Ось і подивимося, як ти справлятимешся…
– Мамо, – Васька заплакав і кинувся до матері, – матусю не йди.
– Малюку, я не кину вас, – вона обняла його і подивилася на дочку, – я ніколи не кину вас, ти що? Просто зараз, тобі треба залишитися вдома, з татом та сестрою. Я з тобою, я з тобою мій хлопчик. Почекай трохи, я обов’язково заберу тебе, вір мені.
– Ма-ма, ма-маааа, – заревіла Полінка і обняла матір з братом, – пробач матусю.
– Все добре, дитинко. Все гаразд, я з вами.
– Маринко, це … куди ти … на ніч дивлячись … Давай вранці вирішимо …
– Добре так…
Вранці, чоловік з дітьми, як ні в чому не бувало, жартували, сміялися, хіба трохи награно. І тільки Вася крадькома поглядав на маму, ніби боячись, що вона пропаде, зникне.
Йдучи, Олег хотів поцілувати її в лоба, як завжди, але вона відсахнулася. Вона збиралася на роботу в піднесеному настрої … Так добре на душі у Марини не було … та ніколи.
Він чекав її біля арки, поцілував, попросив вислухати.
– Спізнююся, – сміється Маринка.
– Нічого, почекай … нам потрібно поговорити … Марино.
– Так? — стоїть, усміхається, в осінньому ранковому багрянці, гарна, молода, наче сама осінь…
– Марино, розумієш … Я … Я не можу .. зараз залишити дружину, розумієш … я поговорив, чесно … але вона …
– Вона напевно захворіла, так? Або ні, вона при надії? Я вгадала?
– Марино …
– Прощщщааааввааай, – крикнула Марина і попрямувала у бік автобусної зупинки.
– Марино …
– Забудь про мене, прощавай, йди до своєї вічно хворої дружини, – вона раптом розвернулась і прожогом кинулася до нього, – а знаєш що? Тобі ніколи, ніколи не володіти такою жінкою, як я, зрозумів? Тобі нічого не світить, зрозумів?
І Марина пішла, не поспішаючи, а так хотілося втекти. Вона їхала автобусом і плакала, беззвучно, просто плакала Якась мала, сиділа у мами на руках, вона сповзла з колін матері підійшла і простягла їй пупсика, маленького такого, яким у дитинстві грала Марина.
– На, візьми, не п’яч. Не треба
Марина підвела голову і подивилася на маму дівчинки.
– Візьміть, Маринка просто так ні з чим не розлучається, ви їй сподобалися
– Спасибі. Тебе звати Маринка?
– Тяк
– Мене теж
– Ого, – дівчинка зробив губки буквою О, – ого, Маїшкааа? Мама, тітка тозі Маїшка …
Марина ввечері довго не хотіла заходити додому, зрештою зважилася.
Вона обмірковувала своє життя, думала, що вона робитиме, вирішила йти, сил так жити більше не було.
Вона хотіла окремо відпочивати, не ділиться з кимось планами, робити те, що їй подобається. За весь час, за всі ці роки вони не були з Олегом удвох ніде. Запитає дітей, чи Вася точно піде з нею, а Полінка? А ось Полінка… І з Олегом треба чесно вчинити, навіщо така дружина? Нехай он, з Лєнкою…
А вона, вона працюватиме, і хоч по десять гривень, але відкладатиме на мрію… Вона поїде до Ісландії, і побачить китів.
Марина тихенько пройшла на кухню. Не вмикаючи світло, поставила чайник
– Мам, там котлетки, ми з Поліною посмажили і картопля.
– Дякую, синку. А де Поліна?
– У неї побачення
– Серйозно?
– Ага
– Повечеряєш зі мною?
– Давай
– Ви чому в темряві? – Зайшов Олег, увімкнув світло, – ви що? У темряві тріскаєте котлети? Ну ви даєте.
– Татку, ти чому так довго?
– Справи були, сину.
– Родичі, я вдома, — прийшла весела та щаслива Полінка, — мамуль, як котлетки? Це ми з Васильком самі зробили.
Мамуля, Василько, та вона сто років так не говорила. Марина дивилася на свою родину, так шкода… Вона все зруйнувала. Своїми руками…
Вже нічого не можна повернути, і бути таким, як раніше, жити тим життям, вона вже не могла…
Діти повечерявши, розійшлися по кімнатах, вони були веселі та щасливі або вдавали, що нічого не сталося. Олег навмисне повільно їв, потім вони пили чай говорили ні про що… Коли сидіти довше не було вже сенсу, Марина встала.
– Ну … я піду еее, помиюся.
– Ага.
Треба почати розмову, думає вона, треба, треба. Навіщо продовжувати цю комедію, навіщо надію давати. Вона вийшла з ванної він також сидів на кухні.
– Маринко.
– Так
– Знаєш, я тут подумав … Ну її цю дачу, з їх помідорами і капустою … Поїдемо в ліс, за осінніми опеньками, а ще … я з колегою домовився, ми на рибалку поїдемо, він з дружиною завжди їздить, так розповідає, ммм. загалом вони нас запрошують. Треба з ними подружитися, добрі вони, веселі.
Марина помовчала
– І взагалі, нам час уже жити своєю сім’єю, як ти думаєш? Ми ніколи одні не відпочивали, завжди всі разом. І знаєш, я тут подумав, треба, мабуть, починати збирати на китів.
– На яких китів?
– Ну цих, які в Ісландії
Через деякий час:
– Олег, Олег, дивися …
– Ого, який же він … величезний
– Ага
– Не замерзла?
– Ніііі, Давай ще постоїмо …
– Давай звичайно, ми для цього сюди й прилетіли, до твоєї Ісландії.
