Мені зателефонувала Лєнка – давня подруга.
– Іро, привіт. Як справи? Слухай, у нас тут класне місце намалювалось. – заступник завідувачки в Дитячому будинку. Підеш?
– Хм, в Будинок малятка … навіть не знаю. – засумнівалася я. Я завжди все до серця близько приймала, а тут діти … Ох тяжко це для мене, але пропозиція виявилася привабливою.
– Так, ладно не ламайся, зарплата навіть вище, ніж була у тебе. Чого ти? Сиди собі в теплі в шкіряному кріслі і допомагай завідувачці.
– Добре, завтра прийду.
На наступний день мене охопив великий сумнів. Мені було ніяково. Мені здавалося, що сьогодні моє життя перевернеться.
– Маячня! Накрутила себе по не хочу. Заспокойся, Іро. – говорила я сама собі. – Наче перший раз в перший клас. Що так хвилюєшся? – тривав внутрішній діалог.
У будівлі було шумно, навколо бігали діти. Я йшла по коридору, не могла знайти кабінет завідувачки.
– Дівчинко, підкажи, де у вас тут завідувач? Або дорослі де?
– Там. – показала тонким пальчиком дівчинка на двері.
Очі дівчинки були як дві зірочки. Я трохи залипнула на них. Мовчки стояла дивилася, потім прокинулася. – Спасибі дитинко. – посміхнулася я дівчинці і підморгнула. Розмова з завідувачкою була довгою і нудною. Вона запитала у мене все, що тільки можна. З ким живу, що їм, куди ходжу, які хобі, який спосіб життя і т.д. Ні, я розумію, що робота з дітьми, але це вже перебір. Хоча зізнатися чесно, такий ретельний підхід десь в глибині душі мене радує. Добре, коли так серйозно ставляться до підбору персоналу в дитячий заклад.
– О, Оленко, а ти що тут стирчиш? Марш в групу! – гримнула на дівчинку завідувачка.
– Я маму чекаю. – промовила дівчинка.
– Яку ще маму? Бігом в групу!
– Ось її. – дівчинка пальчиком вказала на мене. Моє серце тоді забилося частіше. Я якось всередині відчула, що це те саме відчуття, яке мене відвідало з ранку – моє життя перевертається саме в цей момент. Олена втікла. Я отримала посаду і пішла додому.
Робота моя склалася в колективі добре. Оленка прибігала до мене на день по багато разів, так ми з нею здружилися і зблизилися. Потім я раптом зрозуміла, що без неї вже не можу, що полюбила її всім серцем.
– Так буває. – зітхнула завідувачка. – Що тепер будеш робити? Звільнишся?
– Ні, навіщо? Удочерю Оленку.
– Як це? Ти серйозно? – щиро здивувалася завідувачка.
– Цілком.
Документи я оформила не роздумуючи. Тепер щоранку ми з Оленкою разом ходимо на роботу. Всіх дітей люблю, але ці дві зірочки моєї дочки, світять для мене по-особливому. Ось що значить доля!
Фото ілюстративне з вільних джерел
