Мені 30 років і моєму чоловіку також. Ми разом вже п’ять років, з яких три — у шлюбі. Дітей немає. У двадцять один батьки подарували йому квартиру, машину, оплатили навчання у Польщі. Але тепер уявіть собі: усе це він має, а працює таксистом і нічого більше не хоче.
Він може півдня кататися на авто, а потім піти спати чи займатися хобі. А я? Я працюю з сьомої ранку до десятої вечора. Моя посада — заступниця директора, і хоч працюю два тижні на місяць, але всі ці години я на ногах. Відповідаю за все, що можливо.
Мій чоловік постійно мене пиляє за побут. Каже, що це «дружина повинна робити». Але я не можу звільнитися, бо витрат у нас багато і він їх не покриває. Не можу просто так кинути роботу і шукати щось інше, бо фінанси не дозволяють.
«Люди змінюються? Чи мені лише здається, що хтось може змінитися?» — питаю себе. Ось переді мною стоїть велике питання: чи варто думати про дітей з таким чоловіком, який працює лише для своїх потреб? Він, звісно, платить за комунальні та купує продукти. Це максимум його витрат. Я ж теж купую їжу, одягаюсь, доглядаю за собою, до того ж він вимагає, щоб я ще й завжди була красивою.
— Ірино, чому ти постійно зайнята? – запитав чоловік, знову сидячи на дивані перед телевізором. – Ну ти ж могла б хоч раз пообідати вдома, а не бігати по тому офісу.
— Ти це серйозно? – відказала я, намагаючись стримати злість. – Мене просто розривають на роботі. Ти думаєш, що я тільки про себе думаю?
Він щось буркнув та відвернувся до телевізора. Мовляв, я перегинаю палицю.
Паралельно з роботою я намагаюся бодай іноді займатися у залі з тренером. Спина вже так болить, що навіть масажі не допомагають. А ще намагаюся знаходити час для себе: зустрічаюся з сестрою та подругами, ходжу у салон, фарбую волосся, роблю манікюр. Торік навіть з’їздила на відпочинок в Іспанію — сама собі зробила подарунок, бо без цього всього я взагалі перестала б себе відчувати жінкою.
Мій чоловік тим часом живе, як у раю. У нього є квартира, машина, робота на свій смак. Жодних турбот. А головне — він «здобув» собі дружину, яка дозволяє йому не напружуватися. Звісно, навіщо йому змінюватися, коли все добре?
Якось на вихідних зустрілися з моєю сестрою Оленою. Вона давно вже зрозуміла, що до чого в нашій сім’ї.
— Іро, – почала вона, коли ми сиділи на лавці у парку. – Ти ж знаєш, що так далі не можна. Якщо він не хоче брати відповідальність за сім’ю, доведеться це зробити тобі. Може, варто поговорити про спільний бюджет?
— Та ти що? – я не вірила, що це може спрацювати. – Він же одразу скаже, що це я маю вкладати більше, бо «жінка повинна тримати побут».
— Ну тоді спробуй домовитися. Наприклад, 20 тисяч гривень від нього в сімейний бюджет, 10 тисяч – від тебе. З цих грошей оплачувати продукти, комуналку, бензин. А якщо не погодиться… ну, ти знаєш. Досвідос, як кажуть.
Слова сестри потрапили в яблучко. Але як я мала це сказати? Увечері, коли чоловік знову розвалився на дивані, я вирішила піти на розмову.
— Слухай, – почала я спокійно. – Думаю, нам потрібно більше говорити про спільний бюджет. У нас великі витрати і я не витягую це сама. Пропоную домовитися: ти вкладаєш 20 тисяч, я — 10. З цих грошей ми платимо за все: їжу, комунальні, бензин. Як тобі?
Він підняв брови, дивлячись на мене з виразом обличчя, який можна було б назвати напівшоком.
— Це що, ти серйозно? – запитав він.
— Так, – твердо відповіла я. – Якщо тебе це не влаштовує… ну, тоді треба думати про те, чи можемо ми взагалі далі так жити.
Пауза зависла у повітрі. Чоловік мовчав, дивлячись на мене і я відчула, як між нами ніби з’явилася невидима стіна. А потім він відповів:
— Ні, дорогенька, у тебе зарплата вища, тож маєш більше вкладати. Нехай кожен половину дає.
— А як половину? – уточнила я. – У тебе ж немає фіксованої ставки?
— Немає, тож, твої 15 тисяч і мої, скільки вийде, – відповів чоловік.
Я продовжила:
— А якщо у нас з’явиться дитина і я не зможу працювати, ти нас забезпечиш?
— Будемо розв’язувати проблеми у міру їх виникнення, – сухо сказав чоловік, а потім додав, – ти живеш у моїй квартирі та катаєшся у моїй машині, я вже вклав свою частину майна у наше спільне життя. Тепер твоя черга.
— Серйозно? – обурилася я. – А їсти ти кожен день просиш.
Ситуація зайшла у глухий кут. З одного боку я дітей хочу, а з іншого — не впевнена, що чоловік нас забезпечить. Що мені робити?
