Мені іноді здається, що я та жінка, яка намагається випробувати всі можливі інструкції та рекомендації, як стати щасливою, але нічого з того путнього не виходить. Зрештою ж усі мають хоч якогось чоловіка! Хто б там що не казав про любов до себе і силу незалежності, але як приходить вечір, мене замість затишних теплих обіймів чекає тільки гарячий чай та нудний серіал.
Проте у кожної сусідки, подружки, офісної колеги та навіть у того ненормального Льоші, який колись на побаченні каштанами в мене кидався, — у всіх є кохана людина. А у мене якось все не складається.
Відкладаю ноутбук після чергового перегляду соцмереж, адже знов відчуваю себе такою ж самотньою, як і раніше. Здається, працюючи у просторому, світлому офісі, де кожен день перетинаєшся з десятками людей, шансів знайти хоч когось мало б бути більше, ніж достатньо. Але реальність демонструє геть інше. Усі навколо мене заклопотані своїми родинами, турботами й повсякденними справами, кожного вдома чекає хтось близький: коханий, дитина, навіть собака. У них є те, чого у мене немає.
В офісі під час перерви, мій погляд зупинився на Максимі, який відірвався від ноутбука, щоб комусь зателефонувати. Напевно, дружині чи комусь із дітей. Вони з дружиною разом ще з університету і час від часу він жартує про їхні сімейні пригоди, показуючи всім смішні фото з відпочинку. У такі моменти відчувається, що вони — команда, у якої своя незабутня історія.
Ось і Катя, яка сидить поруч зі мною, завжди усміхається, коли переглядає повідомлення від чоловіка. Якось вона розповідала, що вони з ним мають традицію раз на тиждень влаштовувати романтичні вечері вдома — просто, затишно, але для них це вже як ритуал. Їй вистачає погляду на екран телефона, щоб усміхнутися, коли бачить його повідомлення і це просто розбиває мені серце.
Ні, це не заздрість, це швидше гірке розуміння, що всі ці речі для мене — мрія. Таке враження, ніби я працюю серед щасливих, дорослих людей, які знають, чого хочуть і вже мають це. І, хоч би як я намагалася себе відволікати, це відчуття порожнечі стає щоразу сильнішим.
Ще один колега, Сергій, який не так давно став татом, щодня ділиться історіями про перші кроки своєї донечки, а коли телефон дзвонить, його голос теплішає. Він, безсумнівно, розмовляє з дружиною. Довкола мене всі, здається, знайшли своє щастя, свій сенс, свою «половинку». А я? Щоночі повертаюся додому у тишу.
Ставлю фільтри на власні світлини, роблю їх красивішими, ніж у житті, викладаю у соцмережі, з надією читаю всі коментарі. Як завжди, єдиний мій коментатор — однокласник Славко, той самий, який колись ледь не підпалив школу, а зараз, вочевидь, замість роботи, веде рахунок моїм лайкам. Один раз він мені натякав: мовляв, ти, мабуть, сама вдома часто? Дякую, Славко, це ти влучно, але це не твій шанс.
Повертаюся додому з роботи й знову сиджу з подругою, Ліною, яка живе недалеко від мене. Вона теж намагається мене заспокоїти, але все виходить як завжди. Ліна вміє невдало пожартувати, особливо, коли у мене сльози на очі навертаються.
— Дивись подруго, а чого ти власне переживаєш? Подивись он на Гальку з сусіднього під’їзду: і чоловіка знайшла, і наважилась на п’яту дитину. І нічого з себе не уявляє, а ти на її фоні просто зразок краси, вишуканості та самореалізації!
— Ліно, але ж я не просто хочу знайти будь-якого чоловіка, а бути коханою. Мені потрібен не просто «хтось», а людина, яка буде хотіти тільки мене.
Вона зітхає й акуратно бере мене за руку.
— Ну знаєш, як казала моя бабуся: «Вийдеш за першого, хто пройде тест на адекватність і не пошкодуєш». Може тобі такий варіант підійде?
Але у мене всередині все кричить, що це не про мене. Батьки мене так виховали, казали, що чоловік має зробити перший крок, що він має турбуватися, усе робити для коханої жінки. І хоч я начебто і сильна особистість, яка має певні свої досягнення і ставить перед собою високі цілі, але зізнаюся: мрію бути тою, яку вибирають, якою захоплюються, а не просто варіантом «для перевірки».
Може, то моя проблема? Може, світ давно забув про старі правила? Сиджу на кухні у темряві та мрію! Я просто хочу трохи справжності у стосунках. Не лайки, не коментарі, а живу людину поруч із собою, з якою можна посперечатися про те, що купити на вечерю, або просто багатозначно мовчати.
Але час іде. І це лякає. Я втратила себе у цьому сподіванні бути коханою, почуваюся невидимкою для нормальних чоловіків, навіть коли намагаюся бути яскравішою версією себе. Молодість проходить, залишаючи лише гіркий присмак, бо я все ще самотня.
