Галина стояла біля довгого стола в холодному складі під Любліном і перекладала моркву з великого ящика в менші. Руки робили це самі, без неї. Шостий рік поспіль вони тримали один і той самий ритм: взяти, оглянути, покласти, взяти, оглянути, покласти.
Телефон завібрував у кишені фартуха якраз під кінець зміни. Вона глянула на екран і зітхнула. Дзвонила Даринка.
— Алло, доню.
— Мамо, привіт. Ти вже закінчила чи ще ні.
— Ще десять хвилин. Щось сталося.
— Нічого не сталося. Просто хотіла поговорити.
Галина мовчки перекинула телефон на інше плече. Вона знала цей тон. Дочка завжди починала здалеку, коли їй щось було потрібно.
— Говори вже, що там, — сказала вона.
— Мамо, мені потрібні гроші.
— Скільки цього разу.
— П’ять тисяч євро.
Галина поставила ящик на стіл дуже повільно, щоб не розсипати моркву.
— Скільки ти сказала.
— П’ять тисяч. Це не так багато, мамо, ти ж розумієш.
— Не так багато, — повторила Галина. — У мене хребет від тих ящиків скосився, шкіра стерлася на руках, а тобі, Даринко моя, все мало і мало.
— Мамо, та не вигадуй. Ще небагато треба, всього тільки п’ять тисяч євро.
— Всього тільки, — тихо мовила Галина. — Ти знаєш, скільки я заробляю за місяць.
— Знаю.
— То порахуй, скільки місяців мені треба не їсти і не спати, щоб набрати цю суму.
— Мамо, не починай, будь ласка. Я ж не просто так прошу.
— А для чого ж.
Дочка замовкла. У слухавці було чути, як десь далеко гавкає собака і грюкають двері.
— Я потім розкажу, — нарешті мовила Даринка. — Це довго по телефону.
— Тоді я потім і відповім.
— Мамо.
— Бувай, доню. Мені треба йти.
Вона натиснула кнопку і ще кілька хвилин стояла нерухомо, дивлячись на моркву. Поруч зупинилася Зося, польська напарниця, і обережно торкнулася її ліктя.
— Все добре, Галю.
— Добре, — відповіла Галина. — Просто діти.
Зося кивнула, ніби це пояснювало все на світі. Можливо, так воно й було.
Увечері, лежачи на вузькому ліжку в кімнаті на чотирьох, Галина довго не могла заснути. Вона рахувала. Спершу були курси бухгалтерів, потім оренда кімнати у Франківську, потім ноутбук, потім ще курси, потім ремонт. Кожного разу Даринка називала якусь причину, і кожного разу причина була переконлива. Тільки ось уже два роки жодної з цих причин Галина не бачила на власні очі.
Вона встала, сіла на край ліжка і написала сестрі Ірині, яка жила в сусідньому селі.
«Ти бачила Даринку останнім часом»
Відповідь прийшла за хвилину.
«Бачила тиждень тому. Вона тобі нічого не казала»
«Про що»
«Подзвони мамі. Це не для повідомлень»
Галина вдивлялася в екран, і серце її билося так, як не билося вже давно. Мати, стара Марта, жила в селі сама. Дочка мала б жити з нею і допомагати по господарству. Так було домовлено.
Вона не стала дзвонити. Вона відпросилася в менеджера на три дні, купила квиток на нічний автобус і виїхала, не попередивши нікого.
Дорога тяглася довго. Галина дивилася у темне вікно і бачила в ньому своє обличчя, постаріле й чуже. Їй було п’ятдесят вісім, а виглядала вона на всі шістдесят п’ять.
До села вона дісталася пізно вдень. Ворота у батьківському дворі були незамкнені. У хаті горіло світло, і з відчиненого вікна долинали голоси. Один належав матері, інший Даринці. Вони сварилися.
— Бабусю, я прошу вас, не кажіть їй, — говорила Даринка. — Вона не витримає.
— А мовчати витримаю, — відповіла Марта. — Я вже третій місяць мовчу, і мені гірше з кожним днем.
— Ще трохи. Ще тільки трохи.
— Трохи чого, дитино. Борг сам не зменшиться.
Галина штовхнула двері і ввійшла в кухню. Обидві жінки обернулися так різко, ніби в хату вдарила блискавка.
— Мамо, — сказала Даринка і зблідла. — Ти що тут робиш.
— Я приїхала до своєї матері. Це заборонено.
— Ти ж казала, що не приїдеш до літа.
— Я багато чого казала. А ти мені що казала. Який борг, Даринко.
— Який борг.
— Не прикидайся. Я все чула.
Марта важко опустилася на лаву й закрила обличчя руками. Даринка стояла посеред кухні, смикаючи рукав светра.
— Сядь, — сказала Галина.
— Я постою.
— Сядь, я сказала.
Даринка сіла. Галина залишилась стояти, і від цього кухня здавалася тіснішою.
— Починай із самого початку, — мовила вона. — І не вигадуй нічого, бо я за версту чую, коли ти вигадуєш.
— Мамо, я не хотіла тебе турбувати.
— Ти мене турбуєш уже два роки. Просто тепер я хочу знати чим.
Даринка довго мовчала. Потім заговорила тихо й швидко, дивлячись у стіл.
— Я кинула курси ще давно. Рік тому. Мені не подобалося, це було не моє. Я хотіла відкрити пекарню. Невелику, у Франківську, біля університету. Я рахувала все, мамо, я рахувала місяцями. Там завжди студенти, там усе пройде.
— Пекарню, — повторила Галина.
— Так. Я взяла в оренду приміщення. Купила піч, холодильники, столи. Не вистачало грошей, тому я взяла кредит.
— Який кредит.
— У приватної компанії. Бо в банку мені не дали.
— Бо в банку не дали, — Галина вимовила кожне слово окремо. — І ти пішла туди, де дали.
— Мамо, я думала, що виплачу за півроку.
— А виплатила.
— Ні.
— Скільки ти винна.
Даринка підняла очі. Вони були червоні, але не від сліз, а від безсоння.
— Одинадцять тисяч.
Галина схопилася за спинку стільця.
— Одинадцять тисяч чого.
— Євро. Із відсотками.
У кухні стало так тихо, що чути було, як цокає годинник на стіні. Марта шморгнула носом і відвернулася до вікна.
— Одинадцять тисяч, — сказала Галина. — А просила ти п’ять.
— Бо шість я вже виплатила. З тих грошей, що ти надсилала.
— З яких грошей.
— З тих, що були на ноутбук, на оренду, на курси.
— Тобто ти мені брехала два роки.
— Я не брехала. Я просто не казала всього.
— Це те саме, Даринко.
— Це не те саме.
— Те саме. Різниця тільки в тому, що так тобі легше.
— Легше, — Даринка раптом спалахнула і підвелася. — Ти думаєш, мені було легко. Я щоночі не спала, я ходила до цієї пекарні о четвертій ранку, я місила тісто власними руками, я двічі лягала в лікарню з виснаження, а ти все це не бачила, бо ти була в Польщі.
— Я була в Польщі, бо хтось мав тебе годувати.
— Мене не треба було годувати. Мені потрібна була мати.
— А мені потрібна була спина, яка не болить.
— Ось і все, — гірко засміялася Даринка. — Знову про твою спину. Ти кожного разу нагадуєш мені про неї, ніби я винна, що вона болить.
— А хто винен.
— Ти сама обрала їхати.
Галина відкрила рота, але слів не знайшлося. Вона стояла і дивилася на доньку, на її тонкі руки, на підборіддя, яке так нагадувало батькове.
— Сама, — повторила вона нарешті. — Ти справді так думаєш.
— Мамо, я не те хотіла сказати.
— Ти сказала те, що думаєш. Інакше воно не прорвалося б.
Марта раптом ляснула долонею по столу. Обидві жінки здригнулися.
— Досить, — мовила вона. — Досить обидві. Я вас слухаю годину, а ви так і не почули одна одну.
— Мамо, не втручайся, — сказала Галина.
— Я втручуюся, бо це моя хата. І бо мені найбільше болить дивитися, як ви себе їсте.
— Бабусю, — почала Даринка.
— Ти мовчи. Тобі я ще скажу своє. Але спершу Галині.
Стара жінка повільно підвелася. Вона була низенька, зігнута, з руками, схожими на корінь.
— Ти, Галю, їхала не лише заради дитини. Ти їхала ще й тому, що тобі тут було важко. Після Миколи. Ти тікала, і я тебе не засуджувала. Але не кажи тепер, що все це було заради неї.
— Мамо.
— Дай мені договорити. Ти надсилала гроші, а голосу свого не надсилала. Вона дзвонила тобі щонеділі, а ти питала лише, чи вистачило. Не як спала, не що їла, не чи сумує. Чи вистачило.
Галина відчула, як щось гаряче й тісне піднімається в горлі.
— Я хотіла, щоб їй було добре, — сказала вона.
— Їй було б добре, якби ти була поруч, — відповіла Марта. — А ти, Даринко, слухай тепер мене. Ти не мала права ховати борг. Це брехня, і вона тебе зіпсує, якщо ти її не кинеш.
— Я боялася, — прошепотіла Даринка.
— Чого.
— Що вона скаже, що я нікчема.
Галина різко повернулася до неї.
— Я ніколи цього не казала.
— Ти й не казала. Ти просто дивилася так, ніби я чергова стаття витрат.
— Даринко.
— Це правда, мамо. Ти питала про гроші, а я чула, що вони важливіші за мене.
— Вони не важливіші.
— Тоді чому ти ніколи не питала про мене.
Галина не відповіла. Вона опустилася на лаву поруч із матір’ю і довго дивилася на свої руки. Шкіра на них потріскалася, нігті були короткі й жовті від морквяного соку.
— Бо мені було страшно, — сказала вона глухо.
— Страшно чого, — тихо спитала Даринка.
— Що ти скажеш, що тобі погано. А я не зможу нічого зробити. Бо я далеко. Бо я тільки гроші можу дати.
— Мамо.
— Тому я питала про гроші. З ними хоча б щось можна було зробити.
Даринка мовчки сіла навпроти неї. У вікні поволі темніло, і стара Марта підвелася, щоб увімкнути лампу.
Галина говорила далі, тихо, ніби до самої себе.
— Я щоранку вставала о п’ятій. Дивилася на оті ящики і думала, що ще трохи, ще кілька місяців, і я повернуся. Потім вирішувала, що краще ще рік. Потім ще один. Я не знала, як зупинитися. Бо коли зупинишся, треба дивитися на все, що ти пропустила.
— Ти пропустила небагато, — сказала Даринка.
— Я пропустила все.
— Ні. Ти пропустила мій випускний, але я розумію чому. Пропустила бабусин ювілей, але надіслала подарунок. Ти не пропустила головного.
— Чого.
— Того, що я твоя донька.
Галина підвела очі. Даринка плакала, не витираючи сліз, і від цього обличчя її стало зовсім дитячим.
— Прости мене, — сказала вона. — За брехню. За те, що я думала, ніби так буде краще.
— І ти мене прости.
— За що.
— За те, що дозволила тобі так думати.
Марта поставила на стіл три чашки й чайник. Нічого не сказала, тільки налила гарячого чаю кожній. Але в тому, як вона це зробила, було більше слів, ніж у будь-якій промові.
Вони пили мовчки. Потім Галина обережно спитала:
— Скільки справді ще треба виплатити.
— П’ять тисяч, — відповіла Даринка. — Це була правда, мамо. Просто решту я вже закрила.
— Звідки ти взяла гроші.
— Розпродала обладнання. Піч, столи. Лишилися тільки холодильники.
— Тобто пекарні більше немає.
— Немає.
— І що ти робиш тепер.
Даринка трохи помовчала.
— Працюю в кав’ярні. Офіціанткою. Вечорами печу вдома для знайомих. Замовлень небагато, але є.
— Ти не казала.
— Ти б зітхнула в слухавку і спитала, скільки я там заробляю.
— Спитала б, — визнала Галина. — І що було б.
— Нічого. Просто мені б стало соромно.
— Соромно має бути мені.
— Мамо, не починай знову.
— Я не починаю. Я закінчую.
Вона допила чай і поставила чашку на блюдце.
— Слухай мене уважно, Даринко. П’ять тисяч я тобі дам.
— Мамо, я не прошу.
— Дам, але не просто так. Є умови.
— Які.
— Перша. Ти більше нічого від мене не ховаєш. Навіть коли це страшно. Особливо коли це страшно.
— Згодна.
— Друга. Ти не береш ніяких кредитів без мене.
— Згодна.
— Третя, — Галина зробила паузу. — Я повертаюся додому.
Даринка завмерла з чашкою в руках.
— Що ти сказала.
— Повертаюся. Не завтра, не цього місяця, мені треба закінчити контракт і розрахуватися. Але до літа я буду вдома.
— Мамо, а як же гроші.
— Знайдемо. Можна працювати і тут. У Франківську повно роботи. Може, не такої, але я не вмру.
— Ти ж казала, що тут нічого не заробиш.
— Я багато чого казала.
Марта тихо засміялася, і в цьому сміху було стільки полегшення, що й Галина не втрималася, усміхнулася.
— А пекарня, — сказала вона несподівано. — Чому ти вирішила, що це не твоє.
— Я не вирішила. Просто не змогла її втримати.
— То й що. Одна невдача ще не вирок.
— Мамо, ти ж мене тільки що лаяла.
— Лаяла за брехню. А не за мрію.
Даринка дивилася на неї недовірливо, ніби вперше бачила.
— Ти справді так думаєш.
— Звісно. Ти печеш так, як не пече ніхто в нашому роду. Бабуся підтвердить.
— Підтверджую, — буркнула Марта. — Хоч і кажу це неохоче.
— Бабусю, ти ж казала, що мої пироги сухі.
— Казала, бо хотіла, щоб ти старалася.
Вони засміялися втрьох, і сміх цей був такий дивний після сварки, що кожна одразу ж замовкла, ніби злякалася власної радості.
Пізно вночі Галина вийшла у двір. Небо було чисте, високе, повне зірок, яких у Польщі вона не бачила жодного разу. Позаду скрипнули двері, і вийшла Даринка з двома теплими хустками.
— Накинь, — сказала вона. — Холодно.
— Дякую.
Вони стояли поруч, і довго ніхто не говорив.
— Мамо.
— Так.
— Я думала, ти мене проклянеш.
— Я і хотіла. Дорогою сюди тільки про це і думала.
— А тепер.
— А тепер не хочу. Здається, я втомилася від усього цього більше, ніж ти.
— Тоді відпочинь.
— Відпочину. Коли повернуся.
Даринка обережно взяла її за руку. Долоня в Галини була шорстка, гаряча, з тріщинами, які вже не гоїлися.
— Покажи, — сказала Даринка.
— Що.
— Руки.
Галина мимоволі сховала їх за спину, але дочка м’яко витягла їх і розгорнула долонями догори. Довго дивилася, не кажучи нічого. Потім нахилилася й торкнулася їх губами, так просто, ніби це було найприродніше у світі.
— Даринко, не треба.
— Треба. Я мала це зробити багато років тому.
Галина заплющила очі. Над селом пливла тиха ніч, десь далеко загавкав пес, і в хаті за їхніми спинами старенька Марта вже готувала постіль на печі, щоб гості, які тепер уже не були гостями, добре виспалися.
Контракт Галина закінчила в травні. Востаннє вона перебирала моркву в тому самому складі, і Зося, плачучи, подарувала їй маленький хрестик на ланцюжку.
— Не забувай нас, Галю.
— Не забуду.
— І пиши.
— Напишу. А ти вже не дозволяй менеджеру тебе гнобити.
— Спробую.
У червні на розі біля університету відчинилася маленька пекарня. Вивіска була скромна, написана від руки: «У Даринки». За прилавком стояла висока дівчина в білому фартуху. А в кутку, на дерев’яному стільці, сиділа жінка з чорними від втоми колами під очима і з руками, які ще довго не могли відійти від ящиків.
Вона пила каву, дивилася на студентів, що заходили і виходили, і вперше за довгі роки нічого не рахувала.
— Мамо, — гукнула Даринка від прилавка. — Тобі ще пиріжок.
— Не треба, доню. Мені й так добре.
— Це не питання. Це наказ.
Галина всміхнулася і взяла гарячий пиріжок обома руками.
Юлія Хмара
