Пам’ятаю, як востаннє приїхала до батьків. Мама сиділа, пильнуючи за своїм чайником з травами, які вона тепер пила замість кави, а тато, ніби нічого не трапилося, раптом каже:
— Ми тут дещо подумали. У нас є п’ять тисяч євро і ми вирішили віддати їх твоїй сестрі. – Я аж чай пролила від несподіванки. Сестрі? Знову?
— Ти ж розумієш, що в неї дві квартири, машина і все це завдяки вам? – запитую, намагаючись контролювати голос.
— Ми подумали, що мало їй допомагали, – відповідає тато.
— А у вас самих хоч щось залишиться? – запитала, ледве стримуючи себе.
Батько, як завжди спокійно, відповів:
— Практично ні.
Моє серце стиснулося від обурення.
— Ви ж старієте, здоров’я вже не те, а що як потрібна буде сиділка? – намагаюся апелювати до їхнього розуму.
Але тато лиш усміхнувся:
— Яка сиділка? У нас же є ти.
І тут мені ніби дали по голові. Якби це було вперше, але ж це постійно. Вони ніколи не бачили мене інакше, ніж доньку, яка завжди поруч, підставить плече, коли сестра знову забуде, що вона є у батьків.
— Ідеальний варіант, щоб ти переїхала до нас, – продовжив батько, – ти ж і так особливо не перевтомлюєшся. Ну, а у сестри теж свої турботи.
Турботи? Так, звісно, у неї свій бізнес, своя квартира в центрі, новенька машина.
Моє життя – це постійний біг на місці. Працюю на повну ставку, маю двох чудових дітей: доньку-підлітка, яка вже вступає у той вік, коли їй хочеться більше свободи й менше контролю, та сина-школяра, якому завжди потрібна моя підтримка у всьому – від домашніх завдань до тренувань з футболу. Чоловік працює в іншому місті, приїжджає тільки на вихідні. Він завжди говорить, що я маю перестати так хвилюватися за всіх, але хіба це можливо?
Якби не він, я, мабуть, зійшла б з розуму.
Чоловік завжди говорить:
— Вони тебе не цінують, постав їх на місце.
Але як це зробити, коли мама, не в змозі вимовити й слова через хворобу, дивиться на мене очима, повними сліз? Коли кожен її день — це боротьба, і я бачу, як вона в’яне, мов той листок на холодному вітрі. А тато… Він завжди був більш прив’язаний до сестри.
— Я не можу часто приїжджати, у мене ж робота, — сказала сестра, ніби з глибоким сумом, коли я нарешті зважилася сказати їй про допомогу. — І грошей у мене немає, все вклала у новий проєкт.
Але я добре знаю, що вона не забуває купити собі чергову сукню чи ще один набір косметики.
— Тато, ти розумієш, що ви всі гроші віддасте, а допомоги як не було, так і не буде?
Але він тільки зітхнув та відповів:
— Так що я зроблю? Я ж не примушу допомагати.
Мені 48 років і я вже втомилася бути тою, яка все тягне на собі. Скільки разів мама говорила:
— Ти ж старша наша донька, ти маєш допомагати. А сестру треба забезпечити житлом, бо так заведено.
І ось вона має все, що їй потрібно. Дві квартири, машина — все завдяки батькам. А я? У мене тільки зобов’язання та нескінченні турботи.
— Ми залишимо тобі квартиру, у якій живемо, — сказав тато, ніби це була якась велика милість. Але для мене це вже не було важливо. Я готова відмовитися від неї. Я вже на межі, здоров’я підводить і сім’я моя відчуває, як я витрачаю себе на цю безвихідь.
Вчора сестра зателефонувала:
— Я не знала, що вам потрібні гроші. Чому ти не сказала? – промовила вона, ніби з жалем. – Якщо щось знадобиться, ти ж знаєш, я завжди поруч.
Поруч? Хіба можна назвати це поруч, коли я сама залишаюся з батьками?
Тепер я сиджу у своїй квартирі, дивлюсь у вікно на осінній дощ, який, здається, плаче разом зі мною. Я намагаюся знайти сенс у цьому всьому. Може, справді відмовитися від цієї квартири, від усього цього життя, що стало для мене кліткою? Але я знаю, що не зможу. Не зможу відвернутися від них, навіть якщо вони продовжуватимуть знецінювати мене. Як мені діяти далі?
