– Я сама собі телефоную? То як таке можливо взагалі? – подумала Світлана, поглянувши на екран телефону. – Це містично і водночас цікаво. Що я в себе хочу – треба дізнатися, – усміхнулася, проводячи пальцем по екрані.
– Добрий день! – почула втомлено-пригнічений, але приємний чоловічий голос. Їй здалося, що він доносився ехом.
– Не кладіть слухавки, вислухайте мене, будь ласка, – аж молив той, а Світлана спантеличено мовчала, намагаючись зрозуміти незнайомця.
Була неділя, і вона саме збиралася пити каву, вдвох зі своїм чоловіком, з яким прожили двадцять років в мирі, злагоді та любові.
– Я уважно вас слухаю, – сказала хвилюючись жінка.
– Як ви помітили, у нас з вами однакові номери телефону, різниця лишень в одній цифрі, у вас 063 а в мене 093, – став тлумачити чоловік.
– Он воно що, – відповіла Світлана. – Так буває…
– Так ось, – розхвилювався чоловік. – Можете мені повірити, що я без вагомої причини вас би не турбував. На цей номер мені надсилали повідомлення, які для мене надзвичайно важливі. Ото я й прошу вас поглянути. Я знаю, що вони точно були…
– Та які повідомлення? – не розуміла Світлана.
– Це від моєї дружини, яка відійшла у засвіти. Ми з нею прожили у шлюбі десять щасливих років. Я кохав її безмежно. А вона, напевно, мене ні, бо ж ніколи мені про це не говорила. Якось я запитав її, чи вона відчуває щось до мене, а вона усміхнулася і каже: «Заміж за тебе ж вийшла…» Оце й усе.
Вона все якась сумна була, задумана ходила, наче таємницю якусь мала. Виявилось, що це дійсно так…Три місяці тому зібрала свої речі і сказала, що не любить мене тому і дітей у нас не має, що серце її належить іншому. І залишила мене. Навіки. Мене і цей світ. Як я дізнався пізніше – в неї була вроджена вада серця. Тому й заміж не хотіла виходити і жила, знаючи, що кожен день може стати останнім. Не сказала мені нічого, поїхала далеко, до сестри – в столицю. Там і відійшла.
Голос затих. Світлана глянула на чоловіка, що сидів поруч і все чув, і не могла вимовити й слова.
– То ви поглянете? – мовив чоловік.
– Так, так, я миттю, – Світлана відкрила повідомлення і завмерла від подиву.
– Я тебе безмежно кохаю! Ти любов усього мого життя, що житиме вічно, навіть тоді, коли мене не стане…
Вона скопіювала повідомлення і надіслала засмученому незнайомцю. Телефон мовчав… Кава прохолола… У кімнаті запанувала тиша.
– А я й не звернула уваги на це повідомлення, адже ти мені щодня освідчуєшся в коханні, – сказала Світлана і ніжно поглянула на свого чоловіка…
Автор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”
Фото ілюстративне з вільних джерел
