— Квартира належить моїй мамі. Жоден суд не стане на ваш бік.
— Які в тебе вишукані сережки, Аню, — свекруха Людмила Іванівна легенько торкнулася прикраси пальцями.
— Дякую, — Аня натягнуто всміхнулася, сподіваючись, що Павло скоро повернеться з роботи. Залишатися наодинці зі свекрухою їй було не до вподоби.
Павла вона любила, але з його матір’ю стосунки не складалися. Людмила Іванівна обожнювала обговорювати чужі фінанси.
— Хто подарував? — раптово спитала вона.
«Ну от, почалося», — подумала Аня.
— Сама купила. Скоро день народження, вирішила себе побалувати. На роботі премію видали, ось і вибрала сережки, про які давно мріяла.
Аня помітила, як настрій свекрухи змінився. Її усмішка з теплої стала холодною, а брови нахмурилися. Людмила Іванівна трохи відсторонилася.
— Прямо сама? — перепитала вона з недовірою.
— Звичайно, — твердо відповіла Аня. — Я вже давно можу собі це дозволити. Моя зарплата вища, ніж у Павла.
Свекруха нахмурилася ще дужче, але Аня вирішила не загострювати увагу на її реакції.
Невдовзі до хати зайшов Павло.
— Мамо, я полагодив хвіртку й перекопав клумби, — повідомив він з порога.
— Молодець, синку, дякую! — Людмила Іванівна одразу переключилася на сина, і Аня зітхнула з полегшенням, позбувшись напруженої розмови.
За кілька годин подружжя збиралося додому. Аня вже сиділа в машині, коли помітила, що свекруха відвела Павла вбік і почала щось шепотіти.
«Напевно, знову про мене», — подумала Аня.
«Ну й нехай. Мені це байдуже».
Але після того дня в сім’ї щось змінилося. Аня помітила, що Павло став менше допомагати по дому. Раніше він хоча б раз на тиждень купував продукти, а тепер почав «забувати» гаманець або картку, і Ані доводилося витрачати свої гроші.
Про повернення коштів не йшлося.
— Я ж не навмисно, — виправдовувався Павло. — На роботі завал, ось і вилітає з голови. Хочеш, я поверну?
Він потягнувся до кишені, але Аня зупинила його:
— Не треба, Павле. Я не просила повертати. Просто… це на тебе не схоже.
Павло надувся, але швидко відійшов і не став тримати образи.
Свій день народження Аня святкувала тричі: з друзями, з батьками та з родиною чоловіка. Свекруха та її мама так і не знайшли спільної мови, тому Аня вирішила не зводити їх разом, аби уникнути зайвих конфліктів.
За чашкою чаю з домашнім пирогом у мами Аня наважилася поділитися наболілим.
— Може, я даремно себе накручую? Ну, пару разів не заплатив у магазині. Я ж однаково більше заробляю.
Мама похитала головою й м’яко торкнулася її руки.
— Донечко, я не хочу лізти в твої справи з Павлом… Але я давно помітила, що Людмила Іванівна — людина жадібна. Ще перед весіллям вона лічила кожну копійку. Ми вклали більше, хоча гостей з нашого боку було менше. А вона однаково думала, що ми її обдурили.
— Мамо, чому ти мені не казала? — здивувалася Аня.
«І ця жінка ще сміла осуджувати мою маму за гроші!» — подумала вона.
— Ти була така щаслива тоді… Не хотіла тебе засмучувати, — відповіла мама.
Вона замовкла, і Аня підвела на неї погляд.
— Просто подумай, Аню. А якщо Павло стане як його мати? Чи може він почати тиснути на тебе через гроші? Використовувати тебе як джерело доходу?
— Ні, він не такий! — одразу заперечила Аня.
Але тут же згадала, як завжди платила за вечері в кафе, за покупки в магазинах, за речі для дому. Вона вже не могла пригадати, коли Павло востаннє сам за щось платив.
— Хоча… не знаю, — тихо додала вона, опустивши очі.
Мама присунулася ближче й обняла її.
— Доню, я не хочу, щоб тобі було боляче. Але життя не закінчується на Павлові. Якщо ти з ним нещаслива — йди. Квартира моя, жити тобі буде де. А Павло нехай повертається до своєї матері. Не муч себе.
Слова мами луною відлунювали в голові Ані, коли вона дивилася на подарунок від чоловіка. Павло вручив їй… набір сковорідок. Хоча готувати вона не любила.
І цю коробку вона бачила в коморі у свекрухи.
«Схоже, мені дістався чийсь непотрібний подарунок», — подумала Аня.
— Дякую, — вичавила вона, намагаючись не показати розчарування.
Павло розсміявся:
— Купив за маминою порадою. Вона сказала, що тобі час учитися готувати.
Аня втомлено зітхнула й подивилася на Людмилу Іванівну. Та всміхнулася з легкою насмішкою.
— Павле, я сто разів казала, що вмію готувати. Просто не люблю.
— З таким посудом тобі доведеться полюбити! — втрутилася свекруха. — Усе, синку, годі обідати в кафе — тепер дружина буде тебе годувати!
Настрій Ані остаточно зіпсувався. На ній економили, хоча вона завжди обирала дорогі й корисні подарунки. А тут ще й укололи її за нелюбов до приготування.
Того дня Аня твердо вирішила, що час розлучатися.
Але спочатку треба було підготуватися. Вона почала потроху витрачати свої заощадження. Аня розуміла, що ще молода і заробить, але ділити гроші при розлученні не хотіла. Тому вона поїхала з мамою на море.
Свекруха тоді обурювалася:
— А як же чоловік? Чому не з ним їдеш?
Аня гортала книжку, яку тримала в руках, і спокійно відповіла:
— Павло не зміг узяти відпустку. А квитки були недорогі. До того ж із мамою ми давно нікуди не вибиралися.
Людмила Іванівна затаїла образу. А коли дізналася, що Аня оплатила лікування зубів собі й мамі, то й зовсім вийшла з себе:
— Ти зовсім не думаєш про сім’ю!
Аня лише розсміялася, чим ще більше розлютила свекруху.
— Точно! — відповіла вона з сарказмом.
Пізніше Павло розповів матері, що Аня «залізла» в їхні спільні гроші. Людмила Іванівна не знала, що більшу частину цих коштів внесла сама Аня.
Наближався день народження Павла. За вечерею він раптом заявив:
— Я придумав, що хочу в подарунок: нову ігрову консоль і смартфон.
Аня здивовано підвела брову.
— Павле, з яких пір ми самі обираємо собі подарунки? Чи ти забув, що подарував мені?
Павло нахмурився.
— Але мені це потрібно!
— А сковорідки, які припадали пилом у твоєї мами, мені не потрібні. Ти не витратив на мене ні копійки, а тепер вимагаєш дорогого подарунка?
Павло схопився з-за столу.
— Тому що ти заробляєш більше! Можеш собі це дозволити! Он скільки вже витратила!
— Це мої гроші, і я вирішую, як їх витрачати, — твердо відповіла Аня.
Павло спалахнув:
— Мама мала рацію! Ти дріб’язкова і нерозважлива!
Аня хотіла сказати, що він вільний піти, якщо його щось не влаштовує, але Павло схопив ключі й гаманець і вискочив за двері — явно побіг скаржитися матері.
Аня не стала його наздоганяти чи телефонувати, наче він дитина. Натомість вона насолоджувалася тишею, яка настала в домі.
Наступного дня вона затрималася на роботі. Завдань було багато, і додому Аня повернулася втомлена й голодна.
Але вдома на неї чекав неприємний сюрприз.
У передпокої панував безлад — речі валялися на підлозі. Аня відклала сумку й пройшла в спальню. Там вона застала Людмилу Іванівну, яка рилася в її шафі.
— Що ви робите?! — вигукнула Аня.
Свекруха продовжувала перебирати речі.
— Я знаю, ти ховаєш гроші від Павла! — бурмотіла вона. — Не дам тобі його оббирати! Все заберу! Ти зіпсувала життя моєму синові, і це тобі не зійде з рук!
Аня ступила вперед і різко зачинила дверцята шафи.
— Ви при своєму розумі? Якого біса ви риєтеся в моїх речах, поки мене немає? Це вже занадто!
— А ти, значить, не переходиш межі? — огризнулася Людмила Іванівна. — Скільки ти витратила на свою матір? Їздиш по курортах, а мій син ходить у лахмітті!
Аня розчинила шафу й відступила вбік.
— Дивіться самі. Це лахміття?
За її спиною висіли акуратні сорочки, джинси й светри Павла. Він явно не бідував.
Людмила Іванівна заридала й кинулася до тумбочки біля ліжка, але Аня перехопила її.
— Годі! Це не ваш дім, щоб ритися в чужих речах!
— Я не дозволю тобі! — закричала свекруха, почервонівши від злості.
— Я ніколи й не намагалася! — відрізала Аня. — Усе, що я витрачала, — мої гроші! А ваш син давно перестав навіть продукти додому купувати!
Вона нарешті дала волю накопиченому гніву.
— І правильно! — вигукнула Людмила Іванівна. — Ти більше заробляєш, от і повинна його утримувати!
— Він доросла людина! У нас рівний шлюб! Я не зобов’язана його утримувати!
— Це твій обов’язок! — продовжувала свекруха. — І ти купиш йому все, що він захоче! Інакше Павло з тобою розлучиться, і ти ще півквартири йому віддаси!
Людмила Іванівна зловтішно всміхнулася, впевнена у своїй перемозі. Але її усмішка згасла, коли Аня почала збирати речі Павла в чемодани.
— Забирайте речі свого сина просто зараз. Я сама подам на розлучення й оплачу всі витрати, щоб ви не витрачалися. Навіть таксі викличу — доїдете з комфортом.
— Ти не посмієш! — закричала свекруха. — Павло має право тут жити, половина квартири його!
Аня лише всміхнулася.
— Не тіште себе ілюзіями, Людмило Іванівно. Квартира належить моїй мамі. Жоден суд не стане на ваш бік. Усе зрозуміло? Бувайте.
Вона виставила свекруху за двері, завантажила чемодани в машину й назвала водієві адресу.
Аня дивилася, як від’їжджає таксі, і відчувала, як разом із ним виїжджає не тільки одяг Павла, а й тягар її образ, розчарувань і втоми.
Вона глибоко вдихнула й дістала телефон.
— Мамо, привіт. Заїдеш до мене? Замовимо твою улюблену піцу. Так… є привід відзначити.
Аня всміхнулася, піднімаючись у свою квартиру. Уперше за довгий час вона відчувала легкість.
