fbpx

У Петрівни залишалося ще половина не проданого товару, як раптом одна машина, що проїжджала з гучною музикою, на повному ходу в’їхала в калюжу біля зупинки і брудні бризки дощем облили самодіяльну вітрину Петрівни з рукавичками, дитячими чепчиками і шкарпетками. З того і почалася ця історія

Зінаїда Петрівна сиділа біля зупинки на маленькому розкладному стільці, що залишився від чоловіка-рибалки. Єгоровича давно не було, а стілець все служив Зінаїді у її торговельній справі.

Пенсіонерка по буднях ходила сюди торгувати в’язаними шкарпетками, дитячими шапочками, рукавичками. Нехитру майстерність Петрівни охоче розкуповували перехожі, вихваляючи господиню за золоті руки та недорогу ціну.

А Зінаїді Петрівні потрібні були гроші: за маленької пенсії вона примудрялася економити на всьому, трохи заробляти і допомагати онуці. Дівчина навчалася на платному відділенні інституту.

До того ж Петрівна підгодовувала бездомних кішок їхнього району і тому раділа кожній проданій речі. Місце її було насиджене, звичне, хоч і не облаштоване. Вона розкладала свої рукоділля на шматок целофану, покладений просто на землю. І ніби кольорова галявина розквітала біля її ніг. А Зінаїда Петрівна і тут не сиділа склавши руки, а заходилася в’язати. Руки її працювали майже автоматично, настільки майстриня вміла добре в’язати.

Цього дня осінь хмарилася, але дощу не обіцяли, він уже пройшов уночі.

Навколо зупинки стояли калюжі, а свіже прохолодне повітря закликало перехожих купувати теплі речі.

У Петрівни залишалося ще половина не проданого товару, як раптом одна машина, що проїжджала з гучною музикою, на повному ходу в’їхала в калюжу біля зупинки і брудні бризки дощем облили самодіяльну вітрину Петрівни з рукавичками, дитячими чепчиками і шкарпетками.

Хазяйка від несподіванки скрикнула. Але молодий лихач на машині навіть не озирнувся.

Чи бачив він, що необережною їздою облив брудом вуличну торгівлю? Може, й ні. Але Петрівна, сидячи на низькому стільчику, і сама була забруднена.

На зупинці стояв лише високий і худенький студент. Він підійшов до Зінаїди Петрівни і став допомагати їй збирати і обтрушувати її в’язання.

Петрівна голосила, лаючи себе, що сіла до дороги надто близько. Вона вже й не думала більше торгувати: все треба було перемити.

Петрівну більше засмутило її зіпсоване світле пальто, яке тепер вимагало хімчистки.

Вона заплакала від образи. А студент допоміг скласти їй речі в сумку і пішов проводжати Зінаїду Петрівну до будинку, бачачи, як вона засмучена.

Дорогою додому вони познайомилися і розмовляли. Виявляється, Слава приїхав у місто з селища, живе у гуртожитку і поки що має тут мало друзів. Жінка запросила його додому після того, як він виніс їй сумку на третій поверх.

Вона нагодувала Славу обідом і веліла звертатися до неї, якщо що. Адже тепер він знав її адресу.

Студент пішов, подякувавши Петрівні за частування. Вони довгий час не бачились. Але одного разу, вже рано взимку, Слава підійшов до неї на тій же зупинці і привітався.

– Де ж ти так довго пропадав? – спитала його Петрівна. – Я вже турбуватися почала. Не видно тебе.

– А я все пішки ходив. І для здоров’я корисно і з метою економії. Та ось і захворів два тижні тому.

– Ясна річ, куртка в тебе не надто тепла. Іди сюди… На ось, від мене подарунок. Давно приготувала, а тебе все немає.

Зінаїда Петрівна вийняла з сумки великий теплий шарф і такі ж рукавиці. Вона спритно обвила шию Слави шарфом і веліла приміряти рукавиці.

— Що Ви, я не можу прийняти… це стільки праці і грошей коштує.

— Кажу тобі, носи, бо ображуся. І грошей із тебе я не візьму. Це подарунок.

— Дякую, правда, несподівано і дуже приємно, — усміхнувся Слава і пішов, помахавши Петрівні рукою в новій рукавиці.

Взимку Слава кілька разів бачив Петрівну, вони привітно віталися та обмінювалися новинами.

А напередодні 8 березня у двері до Петрівни подзвонили.

Славко, переступаючи на порозі з букетом квітів, побачив, що двері відчинила симпатична дівчина. Він засоромився і передав букет для Зінаїди Петрівни, хоча йому було приємно бачити здивування дівчини та її пухнасті опущені вії над хризантемами.

З-за спини внучки з’явилася й сама Петрівна.

– А, Славку! Проходь, проходь. Як приємно, давненько мені квітів чоловіки не дарувала, років, мабуть, двадцять.

— А тепер я захвилювався, коли вас не побачив на звичному місці вже два тижні.

– Так, трохи тиск пустує, а зараз Олена приїхала, не до торгівлі – пироги печемо. Давай чаю.

Напрочуд легко зійшлися і потоваришували Олена зі Славою. Чи то доля так їх звела, чи бабуся… Але незабаром їхня дружба стала міцним коханням. А після навчання і справа до весілля підійшла.

Олена всім так і казала, що нареченого їй бабуся підшукала. А Зінаїда Петрівна сміялася:

— Гарного хлопця одразу видно. По очах та доброму серцю. Таку людину пригріти треба.

— Рукавицями? – Усміхався Слава.

— Та хоч і рукавичками. Це справа вірна, — відповіла Петрівна і обв’язувала молодих за шиї разом своїм теплим шарфом.

You cannot copy content of this page