Бо вісімсот з копійками аліментів в місті нічого не значать. Дівчині нічого не залишалося, як взяти малого й повернутися в село до матері.
Вероніка вже кілька днів поспіль сиділа на лавці біля свого будинку. Ще вчора вона була жінкою, якій здавалося, що її сім’я — це її опора. Але коли її чоловік пішов до іншої, життя змінилося.
Тепер Вероніка стояла на межі безвиході. Ні підтримки, ні допомоги. Вісімсот гривень аліментів — це була мізерна сума, що в місті нічого не значила. Вона не могла далі залишатися там, де її життя перетворилося на суцільну боротьбу за кожен шматок хліба.
Тому вона вирішила повернутися до села. Хоча й знала, що це не принесе їй спокою, хоча й розуміла, що її повернення не зробить життя ані легшим, ані безтурботнішим.
Коли вона зайшла в двір до матері, виявила, що та як завжди сидить на лавці біля хати, плетучи кошик. Вона підняла очі, побачивши доньку з онуком.
— «О, прийшла! Тільки про тебе й думала», — сказала мама, посміхаючись, але в її очах було відчуття тривоги.
Вероніка поклала сумку і присіла поруч. Її серце стиснулося від думки, що доведеться знову жити під одним дахом з матір’ю, хоча це означало і допомогу, і додатковий вплив з боку жінки.
— «Мам, я повернулася», — мовила Вероніка, намагаючись триматися спокійно. — «Ми з Богданом більше не можемо там жити. У місті… в мене більше нема сил».
Мама мовчки подивилася на свою доньку. Вона давно здогадувалася, що це може статися, але все одно було боляче бачити, як її рідна дитина потрапляє в таку складну ситуацію.
— «Ну, добре… ти тут завжди будеш прийнята», — сказала мати після паузи, але її тон був стриманий.
Вероніка не хотіла повертатися сюди, бо добре знала, що мати завжди буде залишатися тією ж суворою жінкою, яка вважає, що треба «жити за правилами» й не давати слабину. У селі це означало постійне осудження, постійну увагу до того, чому Вероніка не змогла утримати свою сім’ю.
Вже наступного дня після їхнього приїзду, Вероніку зустріли погляди односельчан. Вони не говорили нічого вголос, але кожен погляд, кожен жест і кожен шепіт навколо не залишав жодного сумніву — всі знали, що вона повернулася як мати-одиначка.
У магазині, коли Вероніка купувала продукти, одна з жінок, яка завжди тицяла пальцем, як і всі інші, не втрималася і звернулася:
— «Ну, що, Вероніко, знову повернулася до мами? А дитину за собою повела, чи як?» — з насмішкою вигукнула вона, не добрим поглядом глянувши на Вероніку.
Вероніка закипала від обурення, але стрималась. Вона чітко знала, що відповідь не змінить нічого. Всі були свідками її розлучення, всі знали, як це сталося, і ніхто не збирався їй співчувати.
— «Так, повернулася. І не вам вирішувати, де я маю жити», — сказала вона спокійно, але голос тремтів.
Жінка лише кивнула головою, знову посміхаючись.
Дорогою додому Вероніка розмірковувала про свою ситуацію. Як їй тепер жити? Вона не хоче бути в постійному осуду, але й залишити Богдана одного в місті було б неприпустимо. Їй залишалося тільки знайти сили, щоб продовжувати. А як буде завтра? Чи знайдеться у неї сила йти далі?
Тим часом її мама, сидячи в кріслі, теж думала про це. Вона розуміла, що донька потрапила в дуже складну ситуацію, але їй було нелегко бачити, як Вероніка знову стане об’єктом для осуду.
Вона боялася, що в селі буде надто важко її дочці. І хоча вона допомагала, її слова завжди звучали так, ніби вона сама не могла прийняти цю ситуацію.
— «Ти знаєш, Вероніко», — сказала мама, коли вечір настав і вони сиділи за столом. — «Ти ж сама вирішила, як бути. І не треба дивитися на те, що думають люди. Життя — це не те, що вважають інші. Ти сильна, доню. Тільки не забувай, що треба бути сильною і для себе».
Вероніка вдивлялася в обличчя матері і розуміла, що це її єдина підтримка. Але одночасно вона відчувала, як на неї знову лягає величезна відповідальність.
Вона мала змінити все своє життя заради свого сина. І хоча вона хотіла почуватися впевнено, їй було страшно.
Наступного дня, після того як вони повернулися до дому, на порозі знову з’явилася та сама жінка з магазину. Вона посміхалася, ніби нічого не сталося.
— «А ви тут живете, так? І чим же збираєшся на життя заробляти Вероніко?» — її питання звучало трохи глузливо.
Вероніка не знала, що відповісти, тому мовчки подивилася на неї.
Проте мама в цей час мовчки підняла очі і злісно подивилася на жінку, ніби даючи зрозуміти, що вона не дозволить жодній людині ображати словами її дитину.
Любі читачі, а ви як думаєте, чи можна змінити ставлення суспільства до матерів-одиначок, чи це просто стереотипи?
Віра Лісова
