У щілинку дверей я побачила, як мій новий ґазда заплатив шефові гроші. Потиснувши один одному руку, вони ще поговорили хвилин десять і тоді покликали мене. Знову сяюча посмішка шефа: “щасливої дороги, Надю, доброї роботи”. Так у Греції мене продали

– Я вже в Італії кілька місяців. Але те, з чим зустрілася в Греції- перевершило все моє уявлення. Заплативши фірмі по 1500 доларів, прилетіли в Афіни. Було близько сорока жіночок, різних за віком і освітою. Зустріли нас представники фірми. Агенти, такі ж українці як і ми, чітко поділили нас на групи: до 25, 40 і 50 років.

Першу групу, наймолодшу, поселили недалеко від фірми, забравши паспорти – і вже ввечері кожна приступила до роботи у нічних барах.

Одне молоде дівча пробувало довести свої права. Сухо і ввічливо їй пояснили, що якщо не виконуватиме того, що каже фірма, то ніхто і ніколи не дізнається, де її мoгилa. Гірший варіант – кинуть «собакам». І, добавив молодий агент, – тебе вже не складе жоден гiнeкoлoг.

Я дивилася на цих молодих дівчат і думала: нехай в однієї чи двох немає сім’ї, батьків, але в решту, мабуть, є матері? Куди ж відпустили їх, таких молодих?

Нас, віком від 40 до 50 років посадили в автобус і відправили в сім’ї,– бавити дітей. Зарплата невисока – 300 євро в місяць. Це ж треба шість місяців відробляти гроші вкладені у поїздку! А як вдома виживуть? Що їстимуть? Знову пісну бульбу і чай з липи? І діти мерзнуть в необпаленій хаті, бо газ відрізали через борги. Вірила, що час летітиме швидко і всі біди залишиться позаду.

Сім’я, де я працювала, чотири персони – чоловік, жінка і двоє діток. Вставати приходилося о шостій ранку, а лягати cпати не раніше десятої вечора. Готувала їсти, прала, мила посуд, прасувала і прибирала по хаті.

Після обіду, коли всі відпочивали, я вигулювала собаку. Ця година здавалася наймилішою в житті: сонце, вулиця і люди! Потім знову робота. Ніг не чула, болю теж. Часом сама собі дивувалася, як це все витримую.

До мене хазяї ставилися добре: жаліли, допомагали одягом, продуктами для передач в Україну. Проте домогосподарка є домогосподарка, ще й нелегал – без документів на право проживання і роботу в країні.

Пролетіли три місяці. Раптом дзвінок до господарів: “Необхідно, щоб Надя негайно приїхала на фірму”. Мене це здивувало. Чому такий поспіх? Може щось сталося вдома?

Господар завів машину і ми поїхали. Шеф фірми попросив мене почекати в сусідній кімнаті для важливої розмови. У вікно я побачила, як наш агент щось пояснює моєму господарю. Той поривався зайти в приміщення, але його виховано зупинили і провели до машини. Було видно, що мій господар дуже сердитий. Грюкнув дверима і поїхав. Мене покликали до шефа.

– Присідай, Надю. Хочеш кави, чаю?

– Не хочу нічого. Дякую. У чому справа?

– Господарі більше не хочуть, щоб ти у них працювала.

– Як?!- моєму здивуванню не було меж. Діти мене любили. Господарі хотіли підвищити зарплатню.

– Дозвольте поїхати і забрати свої речі.

– Ні, їх тобі привезуть наші люди після обіду, – в голосі зазвучали металеві нотки, а усмішка щезла з вуст шефа.

– Тобі нема необхідності зустрічатися з ними. У нас є хороша робота для тебе. Висока зарплатня. Будеш компаньйонкою для одного старенького.

– Діда так діда, не нам вибирати, – я намагалася жартувати, хоча відчувала, що не світить мені нічого доброго.

Після обіду біля фірми припаркувалася шикарна машина. Вийшов досить симпатичний сивий чоловік 60-65 років. «Мабуть, син, – подумала я. – Їдемо до батька.»

У щілинку дверей я побачила, як мій новий ґазда заплатив шефові гроші. Потиснувши один одному руку, вони ще поговорили хвилин десять і тоді покликали мене. Знову сяюча посмішка шефа: “щасливої дороги, Надю, доброї роботи”. Я сіла в цю шикарну машину, а думки змінювали одна одну.

Не могла зосередитися ні на чому. Їдемо. Мовчимо. Поволі новий господар розговорився. Я не підтримувала розмови, бо хоча розуміла все, говорила не дуже добре. Щось не подобалося мені у цій ласій посмішці і погляді, як у кота на сало. Тому не бачила ні краси пейзажів за вікном, не чула музики – усе насторожувало.

Приїхали пізно ввечері. Велика вілла у два поверхи. Навколо густі дерева. Нам на зустріч вибігли дві великі собацюри.

– Свої! – скомандував патрон. – Виходь, приїхали. Це наше житло. Тут ми житимемо удвох.

– Як удвох? А де ваш батько?

– Який батько? Я тебе купив для себе.

Мабуть, вираз обличчя у мене був такий, що він одразу замовк. Я хотіла ще щось запитати, але від образи на фірму, шефа, хвилювання, що втрапила в таку халепу, не могла скласти ні одного речення. Він підійшов, обняв.

– Надю не хвилюйся, все у нас з тобою буде добре. Ти звикнеш до мене. Назад дороги немає. Не забувай про собак, – він засміявся.

Від його сміху у мене пішов мороз по спині. Він сміявся і сміявся, очі блищали нездоровим блиском. Сміх перейшов в якийсь істеричний регіт і не зрозуміли вигуки. Дещо я зрозуміла: «я тебе купив і ти ще одна собака для охорони». Я злякалася не на жарт.

– Бідні мої діти, бідний мій коханий Василь! От і доробилася – продали мене, як пса. І хто ж? Свої! Хіба замало награбували грошей? Покарає їх колись Бог, – безперервно крутилося в голові.

Спала неспокійно. Кімната маленька: одне ліжко і тумбочка. Хрест над ліжком. Маленьке вікно, що виходить в сад. Темно. Щось блиснуло. Ага, собаки. Ключа в дверях немає. Підсунула тумбочку до дверей, щоб чути, якщо ґазда намагатиметься увійти. Лягла, змучена. Злипаються очі.

Мені наснилося жито, Україна. Снилася рідна домівка, мама: я маленька біжу їй на зустріч, до її простягнутих рук, лагідної посмішки. Я плачу, хочу їй пожалітися, а вона щезає в тумані. Мамо, мамо, почекай, – кличу я і прокидаюсь.

Проміння сонця проривається через густу шевелюру дерев. Проте в кімнаті – сутінки. Спускаюсь сходами в кухню. Ніде нікого. Відкриваю двері на вулицю і зразу ж закриваю – там собаки вишкірили зуби. День тягнувся довго.

Десь на схилі дня почула гуркіт машини: повернувся патрон. З ним ще троє чоловіків. Кожний мене розглядає, свердлить очима. Сіли п’ють вино, їдять, веселі. Почали грати в карти. Я ж то подаю, то забираю зі столу, потрішки їм сама.

– Піди принеси ще вина з підвалу, – наказав патрон.

Виходжу. Собаки кидаються, як скажені.

– Заберіть собак, – кажу.

Патрон кличе собак в кімнату. Виходжу по вино в підвал, який знаходиться в дворі. В голові рояться думки. Що робити? Тікати? Що хочуть від мене? Знyщатися? Вже наслухалася від дівчат всього. Стрaшно.

Треба щось вирішувати. Вечоріє. Як втекти? Куди, в який напрямок? Якщо не зараз, то вдень тим більше не можливо. Не до добра, коли троє чоловіків e хаті, та й ще так п’ють. Побачила вихід із двору, а там – там дальше густий ліс. Де дорога, в яку сторону, – не уявляю.

– Що ти там робиш так довго, повертайся, – прокричав патрон з хати.

– Не можу так швидко нести, важке, – обізвалася я.

Щастя, що свого паспорта я завжди тримала при собі. Я завжди могла залишити роботу, але вже без власних речей.

– Та, де ти ділася?

– Несу!

– Сідай з нами, пий.

Вони сміялись і веселились

– Не хочу я їсти і пити, – відповіла я різко.

– О ні, з нами навчись говорити гарно, ніжно, – прошипів патрон.

– Треба її виховати, – запропонували гості.

І він скомандував собакам: взяти! Собаки миттю кинулися на мене, а я тікати. Почали ловити за ноги, кyсати під регіт п’яної компанії. Заскакую в перші двері. Ванна. З пoкyсaних ніг тече крoв, болить. – Тут мені надіятися на щось добре, нічого. Треба вирішувати і зараз, – подумала.

Де взялась сила вилізти через маленьке віконце у двір, сама не знаю. Впала. Навколо темно. Перемагаючи бiль пoкyсаних ніг, від падіння на землю, я вибігла з двору до лісу. Розуміла одне, що потрібно якнайдалі відбігти, до того, як мене кинуться шукати, щоб собаки не взяли сліду.

Біжу, гілки дерев бoляче б’ють по обличчю, зачіпаюсь за корінь, падаю, піднімаюсь і знову біжу. Серце від cтрaху і бігу шалено б’ється в грyдях. Почула гавкіт собак, але – далеко – далеко.

Розумію, що втекла далеко від лігва, що мене не так легко догнати! Ніч я провела трохи y воді, трохи під кущами, весь час рухаючись вперед, назустріч далеким вогням незнайомого мені міста. Тремтіла від страху і холоду. Вранці побачила дорогу. Проте йшла узбіччям, ховаючись за кущі. Ще не вірила в своє щастя, що мене ніхто не шукає, не доганяє машиною. Що їх злякало?

Побачила телефонну будку. Набрала номер своїх попередніх патронів. Від образи, що я їх покинула, вони не хотіли спершу говорити зі мною. Зрозумівши в чому справа, кинулись мені на допомогу. Ми знайшлись аж під вечір. Я повернулася на попереднє місце роботи.

Читайте також: Хтось зателефонував Володимиру з Оксаниного мобільного й він одразу примчав до лікaрні. Тримав у долонях маленькі руки, худенькі пальчики, які колись любив цілувати. Оксана не дізналася про його повернення. Крізь марево просила маму про одне – нагадати Володі про сина

Хочеш знати, як закінчились мої заробітки? Почали дзвонити і пoгрoжyвати моєму господареві. Він змінив всі номери телефонів: і хатнього і мобільного. Вистежили і мене. Пoгрoжyвали. Коли почали пoгрoжyвати, що пocтраждaють діти, я сказала патрону, що ризикувати не будемо. Мені купили квиток на літак, і я повернулася в Україну.

Вдома я пробула вісім місяців. Роботу знайти важко, за фахом я інженер. Платять – копійки, не виживеш. Зароблені гроші розійшлися, як сніг на весні. Порадилися ми з чоловіком і вирішила я спробувати щастя в Італії.

Мені пощастило: працюю в дуже спокійній родині, доглядаю старенького дідуся. Не можу переказати, яка різниця між роботою, відношенням тут до заробітчан і там, в Греції. Я живу, працюю і не боюсь в білий день ходити між людьми. А це дуже велике щастя – не боятися нікого!

Автор – Олександра Остапова, фото ілюстративне, з вільних джерел