У школі у нас дітвора носила шапки-вушанки з трапчаним верхом, а у кого, не дай бог, була з sшкіряним, був такий собі звичай шльопати по ній долонькою, примовляючи: «шапка кожана – бити положено». Щоб не кортіло виділятися. Але мені не пощастило ще більше – мати купила мені зі шкірозамінника куртку. І хоч я намагався канючити, що це не шкіра, все одно кожен зустрічний-поперечний вважав своїм обов’язком з розмаху шмякнуть мене по спині.
А якщо ще врахувати, що брали мені одяг завжди «на виріст», то і куртку відповідно купили з рукавами майже до підлоги. Спочатку ці рукави були загнуті всередину, а в міру того як я підростав – відпускалися. Але тим не менше чергової осені вони стали неймовірно короткими, і я вирішив, що нарешті-то мої митарства закінчилися. Але не так сталося як гадалося – маманька взяла і з якогось старого шарфа зв’язала під колір до куртки трикотажні манжети.
Вона так раділа, що я не посмів відмовитися носити її. Але всьому рано чи пізно приходить кінець, і манжети незабаром теж стали ледь діставати до ліктів. Все? .. Дудки! Подивившись на таку незвичайну практичність цієї чортової куртки, мені купили точно таку ж! І знову – з рукавами до підлоги.
Фото ілюстративне з вільних джерел
