Весілля — то вам не жарти. Особливо, якщо воно не ваше, а весілля вашої єдиної доньки. І особливо, якщо у всьому місті вас вже називають «та мама, що зіпсувала дитині весілля». Хоча насправді я тільки й намагалася зробити це свято ідеальним. Хто ж знав, що просте весілля обернеться справжньою «війною» за сукню?
Все почалося з того, що моя Дарина, моя дорога дочка, заявила, що не хоче «біле-пишне» з фатою. Як це? Весілля без білої сукні? Моя мати, її бабуся, одразу так і сказала:
— Це ж маячня якась! Як це можна?
А далі почалося. Спочатку тихо, а потім як зірвалось. Я навіть не встигла й слова мовити, а вже всі наші тітки, бабці, а особливо моя сестра Люба, встигли обговорити, який сором ми робимо нашій родині.
— То що за весілля без білої сукні, Маріє? — допитувалася Люба з притиском. — Ти на що гроші витрачаєш? На народний костюм?
— Ну і що? — відповідаю, вже ледве стримуючи усмішку. — Справді ж цікавий варіант. Дарина хоче сукню з етнічними мотивами та вінок із живих квітів. Ти знаєш, як їй личить?
Але ні, моя сестра не розуміла і навіть чути про це не хотіла.
— Мамо! — Дарина втрутилася у розмову. — Я роблю це весілля для себе та Антона, а не для всіх цих поціновувачів класичних свят! Ну не моє це, розумієш? Гарне, але не моє. Етновесілля – це наша мрія. І ми хочемо святкувати так, як нам хочеться.
Ну що я могла сказати? Так, я підтримала доньку. Звісно, я не погодилась з тим, що вона ігнорує традиції, але це моя дитина. Якщо вона хоче, я готова вкласти гроші у це святкування і не шкодувати. Але для наших родичів це було занадто.
— Ну і маячня! — не витримала знову моя мати, доки я намагалася її заспокоїти. — Може, то якась мода у них така пішла на оце от, — і бабуся зробила невиразний жест рукою. — На оці віночки з трави. Марічко, ти б хоч подумала!
— Та думаю я, мамо! — вже голосно сказала я, бо і так набралася терпіння на рік вперед. — Це не наше свято! Нехай робить, як їй хочеться! І Антон теж підтримує!
Але ж був лише початок. Що далі ставало гірше. Чергова сімейна вечеря перетворилася на круглий стіл, присвячений обговоренню «весільної кризи» Дарини. Люба пропонувала компроміси, вже десь навіть урочистий килим на подвір’ї у голові розстелила, а моя мама вмовляла:
— Ну, нехай хоч для офіційної частини буде біла сукня, а там уже хай хоч у халаті за столом сидить!
Так, я майже здалася. Пішла додому і думаю, а може, дійсно варто умовити Дарину? Хоча б частково задовольнити наших родичів, щоб ті, нарешті, замовкли? І от, через силу, пояснюю Дарині з Антоном:
— Діти, ну зробіть, як вони хочуть, на церемонії. Хай відчепляться. А далі вже святкуйте, як забажаєте.
Ой, як я пошкодувала про ті слова! Дарина з Антоном глянули на мене так, ніби я продала їхні мрії за діжку сметани. Дарина зірвалася й грюкнула дверима, а я опинилася «між двох вогнів». Тепер родичі звинувачували мене у підтримці «сучасних дурниць», а моя дочка — у тому, що я хочу відібрати її мрії.
День весілля був справжнім спектаклем. Рідня, на чолі з Любою, прийшла у яскравих сукнях і з високими зачісками, підкреслюючи серйозність події. Моя мама, бабуся Дарини, одразу пішла оглядати всі деталі, шукаючи хоч щось, щоб пожалітися. Коли побачила онучку у тій самій сукні з етнічними мотивами й вінком з живих квітів на голові, тільки видихнула:
— Ой, Боже ж ти мій! Як у фільми “Весілля в Малинівці”!
Люба, дивлячись на Дарину, удала, ніби вона осліпла. Вона навіть рушник, що дарувала, притисла до себе, мовби то її останній захист від такої “ганьби”.
Але далі почалося найцікавіше. Дочка, наче на зло, стала позувати, роблячи то одну, то іншу виразну гримасу, аж тітки повідверталися. А я стояла поруч і відчувала гордість. Моя донька була найпрекраснішою нареченою і вона раділа, навіть попри всі бурчання.
Найцікавіше почалося, коли прийшов дружба із дружкою в костюмах динозаврів. Не знаю звідки це пішло, але якось Дарина побачила новий тренд у соцмережах та вони з нареченим вирішили випробувати справжню дружбу. Максим відразу погодився вдягти костюм динозавра, а подругу Олену ще тиждень довелося вмовляти та трохи грошей заплатити, щоб до РАЦСу вона прийшла такою, якою її хотіли бачити наречені.
Що тоді почалося, смішно й згадати.
Бабуся не зрозуміла, подумала, що цирк приїхав, то заспокійливе їй не знадобилось.
Любу довелось відкачувати, а від інших гостей я почула чимало критики:
— Як так можна? – хтось сказав.
— Це неповага до гостей, – хтось інший підхопив.
Запрошені ще довго сперечалися, поки всіх не запросили до урочистої зали.
Розпочалася церемонія. Дарина просто сяяла. У руках у неї був чудовий букет, зроблений з ніжних польових квітів.
Люба аж почервоніла:
— Ну і цвях останній! Польові квіти замість білих лілій!
Дарина, почувши це, ледь стримала сміх й прошепотіла мені:
— Мамо, бачиш? Все за планом! Тепер ми з Антоном точно запам’ятаємо цей день!
