“Усе в цьому світі має ціну, мій любий. Я розумію, що це твоя мама, але гостинцями розкидатися не варто”: невістка була на 10 років старшою за сина, успішною бізнеследі і ще тою штучкою

Емма закінчувала складати валізку. Поміж речами причаїлися смутки. Не тому, що сама вирушала в свою першу мандрівку до Європи. Причина була зовсім в іншому…

– Доброго ранку, Еммо, – привіталася сусідка-пенсіонерка з нижнього поверху, яка вигулювала свого чотирилапого улюбленця. – Куди це ви зібралися? Джерело

– У подорож. Туристичну. Путівку на ювілей син подарував.

– Скільки ж то вам, Еммо?

– П’ятдесят.

– Хоч нікому не зізнавайтеся. Гарно виглядаєте. А надовго їдете?

– Та ні. Це – тур вихідного дня називається.

– Чого так мало?

– Робота. І так ледве на п’ятницю й понеділок відпросилася.

– Щасливої дороги, Еммо…

На роботі її відпустили б і на тиждень, і на більше. Але мала якось викрутитись перед допитливою сусідкою. Та й путівку ніхто їй не дарував…

…- Славчику, тато іде від нас, – тихо мовила Емма і погладила чорняве синове волосся.

– Куди, мамо?

– Він буде жити в іншій сім’ї.

– А чому не з нами?

– Маленький ти ще, не розумієш.

– Я вже великий. До школи скоро піду. А тато буде до нас приходити?

– Не знаю, сину…

Емма була не з тих жінок, які нарікають на життя навіть у найскрутніші часи. У неї росте син. Хіба це не радість? І роботу має. І дах над головою – батьки залишили двокімнатну квартиру, а самі перебралися на родинне обійстя в село, що неподалік міста. Звісно, грошей не вистачало. Але Емма навчилася викручуватися.

Славко любив дивитися фільми про мандрівників та цікаві далекі країни.

– От, як би нам, мамо, туди поїхати, – казав мрійливо.

– Хіба я проти? Та за що?

– А ти була за кордоном?

– Ні.

– Коли виросту – подарую тобі мандрівку. Багато мандрівок…

Емма усміхалася і… подумки вирушала у світ разом із сином.

Після закінчення вишу Славко влаштувався менеджером в невелику, але успішну компанію. У нього був хист до цієї роботи. Мав пристойний заробіток. І здобув прихильність власниці компанії.

Альбіна була вдoвою. Бізнес дістався від чоловіка. Вона керувала жоpстко і вправно. Не любила, коли її кликали по-батькові. Не терпіла пліткарів і нитиків.

Молодий менеджер тест на виживання, як жартували в компанії, пройшов. Альбіна не зогляділося, як закохалася в Славка. Була старшою за хлопця більш, як на десяток років. Але кохання про вік не запитує…

Славкові імпонувала увага бізнес-леді. А їй імпонував розумний і вродливий молодий чоловік.

Альбіна першою запросила Славка на побачення. Потім запропонувала перебратися жити у її просторий приватний будинок. А згодом – узаконити їхні стосунки.

Еммі все це не подобалось. Відмовляла сина від, на її думку, необдуманих кроків.

– Гадаєш, їй потрібна нормальна сім’я? Діти? Заможній мадам потрібен статус. Кажуть, зараз модно старшим жінкам закохуватися в молодих хлопців. Хоча, яке це кохання?! Вибади. Все у людини є, лише молодого коханця бракує.

– Ми на море з Альбіною їдемо. Ти б пораділа за нас, мамо.

– От якби твоєю нареченою молода дівчина була, то й пораділа б…

Згодом Славко з Альбіною таки одружилися. Без гостей і забави. Розписалися і вирушили у закордонну весільну подорож.

Син на хвильку по дорозі в своє нове життя заскочив до матері. Сказати, що їде.

– А твоя… м-м-м… дружина де?

– Альбіна в машині. Чекає мене.

– Чому ж не зайшла? Ми так і не познайомились, як годиться. Я навіть не привітала вас із одруженням. Ви ж не запросили…

– Пізніше, мамо, пізніше. Хіба ці вітання-бажання – головне в житті? Ну, все, я побіг…

Емма дивилася через вікно, як син сідає у розкішне авто. Машина рушила. А на Емму напав такий жаль…

Славко з Альбіною запросили Емму в гості у вихідний. Вона довго перебирала свій гардероб. Не знала, що одягнути. Дорогих брендових речей у неї не було. Хіба дещо із секонду. Як жартувала співробітниця, магазини секонд-хенду – найкрутіші бутики у місті.

Товариство Емми було для Альбіни нудним. Емма нічого не тямила в її бізнесі. В стилі життя. У них – різні інтереси… Альбіні час від часу телефонували чи то ділові партнери, чи знайомі. Вона відчувала полегшення, коли відповідала на дзвінки.

– Піду я, сину. Вдома треба дещо зробити. Бабусю з дідусем провідати. Ти, до речі, коли в них був?

– Роботи багато. Зберуся якось. Ходімо, мамо, на кухню. Я гостинці для тебе маю.

Коли Славко складав у торбинку продукти, до кухні зайшла Альбіна. Глянула. Вийшла. Покликала чоловіка.

– А що це за гуманітарну допомогу ти роздаєш? – запитала.

– Тобто?

– Усе в цьому світі має ціну, мій любий. Я розумію, що це твоя мама, але… Якби вона, наприклад, в будинку прибрала, поки наша хатня робітниця хворіє. Ми б їй віддячили… тими ж продуктами.

– Ти хотіла сказати – заплатили б.

– Хай буде так.

Емма почула цю розмову. Чи то Альбіна не вміла тихо розмовляти. Чи хотіла, аби все долетіло до вух свекрухи. Сахнулася від гостинців. Швиденько видякувалася. Більше до сина в гості не ходила. Та й не запрошували.

Часом забігав Славко. Розповідав, що все у нього гаразд. Довго в матері не затримувався. Емма здогадувалася: Альбіна ревнує свого молодого чоловіка.

…Дехто з її співробітників їздив за кордон в туристичні подорожі. Розповідали про тамтешні принади, шопінг, ціни… Емма зрозуміла: від сина обіцяної мандрівки не дочекається. І обіцяв він те все, коли хлопчиськом був. А тут ще й невгамовна сусідка почала діставати:

– Еммо, де будеш ювілей святкувати? Мусиш щось пристойне організувати. В тебе ж невістка крута. Бізнесменша. Пощастило Славкові. Певно, щось гарне тобі подарують.

От і вирішила Емма спрезентувати собі подорож. Хай люди вважають: це від сина.

Біля Емми в автобусі сиділа приємна дівчина. Марина. Їх і в готелі разом поселили. Це також була її перша коротка подорож за кордон. Марина скидалася на невгамовне дівчисько. Жваво на все реагувала. Це сусідство скрашувало Еммині невеселі думки.

У невеличкій крамничці Марина прицінювалася до шарфиків.

– Правда, гарні? – запитувала Емму. – Мені ось цей подобається. А вам?

– Я також люблю пастельні кольори.

Читайте також: “Ти не ідеальна дружина і ніколи нею не будеш. Тому нам потрібно розлучитися. Я вартий кращої.” А креще отримала вона

– Куплю на подарунок.

– Для мами?

– Та ні, – хвилька смутку набігла на обличчя дівчини, – для своєї виховательки. Сирота я. А Марія Олександрівна… Ми її дуже любили. Вона була нам, як мама. І, знаєте, їй дуже шарфики подобаються. Якби не Марія Олександрівна, то, може й не було б роботи, яку люблю, і цієї гарної подорожі. Вона нас у спину штовхала, аби вчилися, в люди вибились. Я вам пізніше про неї розкажу…

…Мандрівка видалась цікавою. Екскурсії, трішки шопінгу… Завтра – додому. А сьогодні в Емми день народження. Але вона так і не дочекалася вітального слова від сина. Навіть есемески…

Автор – Ольга Чорна

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram