Я нещодавно купив свою першу “круту тачку”. Ні, не старенький “Мерседес” чи якийсь запилений “Вольво”. Я говорю про преміум клас, таке авто, що навіть у Києві на нього обертаються. Власне, все почалося з цього моменту. Автомобіль став своєрідним квитком у зовсім новий світ.
Раптом у телефоні з’явилося море повідомлень, і жінки, яких я ледь знав, почали цікавитися моїм життям. На той момент я думав, що таке життя — це просто мрія, але скоро зрозумів, що за кожною мрією ховається реальність. І ця реальність… ну, вона була геть іншою.
— Друже, як ти, в порядку? — запитав мене якось Петро, мій старий приятель. Він завжди був трохи скептичним щодо всіх моїх “преміум” ідей. — Ну і що тепер? Купив авто й жінки з’явилися? Не втомився від уваги?
Я усміхнувся, підіймаючи на товариша очі.
— А ти думаєш, це так просто? Всі думають, що купив дорогу машину — і все, ти король світу. Але знаєш, що найдивніше?
Петро присунувся ближче.
— Здивуй мене.
— Усі ці жінки, вони взагалі не цікавляться мною. Ну, тобто, реально. Кожна думає лише про себе або про мою машину. Після третього побачення з однією дівчиною я зрозумів, що вона навіть не пам’ятає мого імені.
Петро зітхнув.
— Ой, це все пусте. Ти ж знаєш, що тобі потрібна справжня жінка. А не та, яка любить твої гроші або “тачку”. А хто ще буде з тобою у селі жити, га?
— Ну, це і є проблема, — я глянув на нього й нахмурився. — Я ж сам не проти ближче до природи податися. Знаєш, мрію про тихе місце, корів там завести чи, може, пасіку. Але ось вони — ці міські дівчата, ти думаєш, хтось погодиться жити зі мною у селі?
Петро знизав плечима.
— А ти спробуй! Знайди ту, що не боїться сільської праці чи землі під нігтями. Це ж зовсім інше життя, друже. У Києві всі гарні у сукнях, але в селі зразу стане зрозумілим, хто насправді чого вартий.
Ідея жити у селі завжди манила мене. Не знаю, звідки це взялося. Можливо, через мою бабусю, яка виховувала мене, коли батьки працювали у місті. Її хата була старенька, але затишна. Там завжди пахло свіжоспеченим хлібом і ще чимось особливим — чимось таким, чого не відчуєш у бетонних коробках мегаполіса. Я пам’ятаю, як босоніж бігав по мокрій траві після дощу, слухав тишу, якої немає у місті й ловив у повітрі музику вітру. Саме це мене й тягнуло назад, до села. Але що робити з жінками?
Одного вечора, сидячи у барі, я зустрів Марину. Вона не була схожа на інших. Чесно кажучи, я спочатку не звернув на неї уваги, бо не було у неї ні макіяжу з “глянцевих” журналів, ні сукні, що коштує як бюджетне авто. Але її погляд був чистим, а посмішка — щира.
— У тебе гарне авто! — сказала вона, але якось занадто байдуже.
— Ну, так, є таке, — відказав я. — Подобається?
— Та просто подумала, як це — за кермом бути. Ніколи не сиділа у таких машинах, мабуть, і не сяду ніколи.
Я здивувався, бо дівчата одразу запитували про інше: марка, потужність, скільки “конячок” під капотом.
— А ти що, цікавишся машинами? — спитав я.
— Машинами? Та я більше цікавлюся рослинами. У мене дідусь у селі живе, допомагаю йому. Город саджу, доглядаю худобу.
Це мене вразило.
— Село, кажеш? І що, тобі там подобається?
Вона усміхнулася.
— Подобається? Я без цього не уявляю свого життя. Це ж свобода, знаєш? Тиша, свіже повітря, небо… У місті завжди щось гуде, метушня, а у селі кожен день як маленьке свято.
І ось тут мене немов блискавкою вразило. Це та сама людина, з якою я можу піти далі, не звертаючи уваги на міські блага. Я запросив Марину на кілька побачень і з кожним разом розумів: вона не просто для мене, вона — про мене. Ми разом почали планувати наше майбутнє, де все буде інакше.
Одного дня, коли ми роздивлялися захід сонця, я наважився запитати.
— Марино, — звернувся я до неї, — а ти готова до того, щоб разом жити у селі? Я хочу побудувати там дім.
Вона подивилася на мене й усміхнулася.
— Я завжди була готова, просто чекала, коли ти сам це зрозумієш.
