Андрій – знайомий мого чоловіка. Колись вони працювали разом, потім Андрій звільнився, влаштувався на інше місце, але періодично вони зідзвонювалися, спілкувалися. Іноді він заїжджав до нас в гості.
У Андрія була сім’я, дорослий син, який вже одружився. Але раптом, в один з візитів Андрія ми несподівано довідалися, що він розлучається. За його словами, дружина зрадила його, пішла до іншого і з ним не живе.
Ми, звичайно, поспівчували Андрію. Вислухали його, намагалися підтримати порадою, та й просто словом. Якби ми знали, що за цим піде.
Унадився до нас Андрій приїжджати майже щотижня.
Причому, він любив з’являтися без приводу і особливого запрошення. Подзвонить тільки, запитає: «Ви вдома? Я зараз заїду.» Відмовляти було незручно. Бувало навіть відкладали свої справи.
Кожен раз нам доводилося вислуховувати його монологи про погану дружину, про те, як підло вона з ним обійшлася, про те, як вони майно ділять, як вони лаються в суді. Ми старалися, втішали його, співчували.
Він засиджувався допізна. А у нас діти, режим. Треба їх вчасно і помити, і спати укласти. А Андрій все сидить. Просити піти, начебто і шкода людину, горе у нього, виговоритися хоче. По черзі як-небудь помиємо діточок, укладемо спати, і далі сидимо з Андрієм. Бувало, що й ночувати залишали.
Все б нічого, але ці візити стали все частіше і вже реально піднабридли. У нас своя сім’я, свої інтереси. І ще одну дитину, тим більше таку дорослу, заводити не хотілося. Співчуття співчуттям, але якась то пристойність і такт у людини повинні бути?!
Та й вже було таке відчуття, що він заїжджав просто смачно поїсти у нас і час провести. Тому що, періодично надсилав жалібні фото по WhatsApp, на яких була зображена його вечеря з банкою будь-яких консервів.
Ми йому стали радити познайомитися з якоюсь жінкою, що він ще молодий. 40 років – це не вирок. Можна ще й сім’ю створити і дитину народити. Я навіть вже подумувала його познайомити зі своєю самотньою подругою.
Але, тут до нас дійшла щаслива звістка, що Андрій познайомився з кимось і вони навіть зійшлися. Але щастя наше було не довгим. Дівчина виставила його через два тижні.
І знову понеслося. Ми знову по півночі вислуховували монологи Андрія, повні смутку і страждань.
Це тривало більше року, напевно. За цей час, ми були незмінними свідками всіх його романів і розставань, злетів і падінь.
І так би і не закінчилося все це, поки одна добра душа з його роботи не познайомила його з однією дівчиною. Дівчина правда нещодавно тільки розлучилася, і у неї була однорічна дитина.
Ця чудова для нас жінка вчепилася в Андрія і в його нову квартиру цупкою хваткою. Свого житла і прописки у неї не було, як і засобів до існування.
За кілька місяців вона змогла відвадити від Андрія всіх колишніх знайомих. У тому числі і нас.
І дай їм Бог щастя на довгі роки, як то кажуть! І наплювати, що тепер навіть ні з днем народження, ні зі святами не привітають, та навіть і не поцікавляться, як ми і що з нами. Головне, що ми опинилися поруч у скрутні часи і підтримали тоді людину.
