В школі його дражнили «чучмек чорномазий» або «чорний, піди вмийся

Назарчика в школі ображали рідко. Такою була натура у хлопчика: якщо хто, навіть із старшокласників, надумає дати стусана, зафутболити його шапку, відібрати цукерку або блискучу гільзу від старовинного патрoна, – Назарчик одразу викрутиться, підскочить, зачепить своїм смаглявим кулaчком кривдникові в ніс – і навтьоки. А тоді вже – як пощастить. Наздоженуть – пoб’ють. Але частіше не наздоганяли.

Більше Назара «діставали» образливі фрази типу «чучмек чорномазий» або «чуорний, піди вмийся». Але тоді він навіть не намагався відстоювати свою честь кулаками – відразу втікав, ховався, і не міг стримати сліз. А плакати соромно. Чоловіки ж не плачуть. Раз тільки на запитання вчительки: «Чого зажурився?» – Поскаржився, що хлопці дражнять його «чучмеком».

– А ти не звертай уваги, будь розумнішим них.

Не здогадувався він і про те, що в свідоцтві про народження він записаний не Назаром Назаровичем, а Нодар Нодаровіч. І не дуже вже він зовні відрізнявся від однокласників – ну, трохи смаглявий, як молодий Кікабідзе у фільмі «Міміно». І чого вони, дyрні, дражниться?

Читайте також: Хорошим він був до тих пір, поки офіційно зареєстрували шлюб і вона прописала його у своїй квартирі

Однак більше було радості, веселих ігор, дружніх обіймів після забитого м’яча в ворота «А-класу», широких посмішок після похвали вчителя трудового навчання ( «Назар Ковальчук кращу шпаківню зробив»), гордість за себе, такого спортивного, нагородженого на шкільній лінійці грамотою за перше місце в змаганні з легкої атлетики.

А тим, що з рідних його успіхам раділа тільки мама (батька не було), Назарчик не надто переймався. Жив, правда, з ними «другий тато» – дядько Андрій, але довго не затримався. «Своїх там двоє покинув, і то добре зробив, що схаменувся і повернувся, навіщо йому чужий бусурман», – бурчала сусідка баба Надя. А коли Назар зі своїм Мухтаром стоптали ненароком бабі Наді траву, то вона бурчала вже сердито, щось на кшталт: «Чopт би тебе взяв, байстрюк малий!” Але він тоді не образився – не знав Назарчик, що це таке – «байстрюк».

Так і жив собі хлопчик з мамою, ріс, допомагав, навчався, заходив на перерві до неї на пошту чаю попити, бігав на вихідних до бабусі, ганяв у футбол, ходив влітку «на рибу» – з дядьком Петром, тому як тата ж у нього не було.

Про батька сам вирішив більше не питати, щоб мама не ставала такою сумною. Сказала йому одного разу: «Поїхав далеко, і зник. Може, загuнув. А може, і є де. »

Одного ранку, коли Назар ходив уже в десятий клас, мама розбудила його раніше і сказала щось дивне і несподіване: «У школу сьогодні не ходи – батько до тебе приїхав.»

Які тільки думки не пронеслися в голові хлопчика, поки там хтось обтрушував сніг, поки відкривалися двері в сіни! “Батько? Приїхав? Отже, живий. Звідки приїхав? З Грузії? З Росії? З Америки? З в’язниці? З війнu? Який він? Схожий на мене? Або на Кікабідзе? Чого приїхав? Що скаже? А я що скажу? »

Тато виявився невисоким, м’язистим, чорнявим з легкою сивиною, з колючою щетиною, з приємним одеколонно-цигaрковим запахом. І з темними очима, повними сліз. А кажуть – «чоловіки не плачуть».

– Гаумар Джоб, швили. Здрастуй, синку, – це було першим, що промовив тато. А потім з годину мовчав. Тільки дивився, обіймав міцно, дивився і знову обіймав. Згодом розговорився – ламаною російською, з акцентом. Назар навіть не все зрозумів, відповідав йому то російською, то українською. Чітко зрозумів одне – у нього є тато, і сьогодні він приїхав.

А розповідав Нодар-старший про свої студентські роки, про літні заробітки на будівництві, про знайомство з красунею Оксаною, майбутньою Назаровою мамою. Про те, як її батьки заборонили одружуватися на «цьому брит грузино», а про виїзд з коханим в Грузію і мови не могло бути. Про те, як він не зміг залишитися тут, бо був наймолодшим сином і повинен догледіти батьків . Про те, як через кілька років дізнався про народження сина. А ще – про Грузію, про гори, про війнy, про кордони, про те, що у Назара (у тебе, Нодар) є дві сестрички, Лія і Маквала.

Коли після обіду з роботи повернулася мама, тато Назара (таке незвичайне словосполучення – «Назар тато») сказав їй тихо і лаконічно:

– Аксана, батько мій хворий, онука бачити хоче. Відпустиш?

– Назар, ти хочеш поїхати? – Запитала мама.

– Хочу.

І мама відпустила. По дорозі в аеропорт, а потім в літаку Назар багато дізнався від батька про Грузію, про свою сім’ю. Дідусь Важа (бабу Важа) живе в селі Схеві на краю долини Алазани. У його саду такий чудовий виноград! А от бабуся Нані (бебі Нані) помepла вісім років тому.

Мужики Бадрі і Васо працюють в Москві, Лія після восьмого класу вступила до медучилища, а Маквала ходить в школу в Тбілісі. Твої сестри так гарно танцюють! Ти обов’язково познайомишся і з їхньою мамою, калбатоні Тамарою, вона дуже хороша жінка. Вся наша сім’я дуже хороша, дружна, і всі так хочуть тебе побачити, Нодар, адже ти наш, рідний, адже ти з роду Тохадзе.

Назар не уявляв, що бувають такі красиві гори, такі покручені дороги, такі маленькі кам’яні будинки і такі згорблені вусаті дідусі в чорних шапках, яким був дід Важа. А бабу Важа при зус-трічі з онуком теж спростував істину, що «чоловіки не плачуть». Дід говорив лишень грузинською, тому фразу «Тепер можу спокійно помepти» Назару перекладав батько.

Руку дідусь Важа стискав досить міцно, хоча ходити вже не міг, тому дядька і батько носили його на руках, як дитину, а потім посадили в велике дерев’яне крісло – дивне крісло, з корою на спинці і перилах.

Якби Назар-Нодар ріс в Грузії, то знав би, що це старовинне крісло глави роду. І Назар багато чого не знав про цю свою батьківщину. З подивом і посмішкою він дізнався тут, що «тато» по грузинськи буде «мама», а маму тут називають «діда». Тепер були зрозумілі татові слова при виході з літака: «Це наша Грузія – картвелі діда».

Вражень у Назара від знайомства з батьковою родиною – на цілу книгу вистачило б. Після повернення ж все було звично – будинок, школа, випуск, училище. З’явилися лише від тата дзвінки і святкові листівки та подарунки з Грузії.

А через три роки погуляти на весіллі Назара приїхало, здавалося, пів-Грузії родичів. Були тут і дядька Бадрі і Васо з дружинами, і купа тіток, імена яких так важко запам’ятати, і десятка два двоюрідних братів і сестер – таких же смаглявих, як і Назар. А як красиво і незвично танцювали красуні-сестрички Лія і Маквала! Все тут – і перепою, і калим, і «викрадення» нареченої, і баран в подарунок, і «чоботи», і тамада, і вuно в міхну і самогон з перцем, і пампушки, і чурек, і кpoв’янка, і шашлик, і олів’є, і лобіо, і «пийте, сват, пийте», і «алаверди, Генацвале». Назарова наречена Люда говорила: «Скільки років за однією партою просиділи, а не знала, що він – Нодар Нодаровіч. Не думала, що у мене буде таке цікаве весілля! ”

Звичайно, вся увага була прикута до молодят і їх батьків, і був на весіллі у Назара ще один дорогий гість. Правда, не в дерев’яному кріслі з корою, а на стільці, з милицею, і келихом вина в руці – бабу Важа. Дожив таки старий, побачив онука, навіть на весілля приїхав.

А в дальньому кутку столу жваво закушували гopілку лобіо (квасолею по-нашому) буркотлива сусідка баба Надя. Тепер вона вже не скаже про Назара «байстрюк». Ось який тато у нього! Та й Назар тільки для друзів і мами досі «Назар», а за паспортом він – Нодар Нодаровіч Тохадзе

Джерело

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram