Настінний годинник повільно та рівно вистукував свій незмінний ритм, стрілки вказували на половину другої ночі.
Перший раз за довгі роки мене турбувало безсоння. Поруч сумирно та солодко спав чоловік, в своїх маленьких ліжечках в унісон сопіла малеча. Біля комину муркотів котик, здавалось, що наш будинок – суцільне казкове царство сну. Джерело
Та, на превеликий жаль, на мене ті чари сьогодні зовсім не діяли. Навіть бабусина панацея у вигляді ложечки липового меду та трав’яного духмяного чаю не могла зарадити безсонню. А все через ту випадкову зустріч, яка внесла гірку лепту важкої реальності в мій занадто ідеальний світ.
Ще з самого малечку однолітки мене гірко дражнили: «Роззява!», й мушу визнати – по заслузі. А як інакше можна було б прозвати дівчисько, яке завжди спізнювалось, могло заблукати в не багатьох вулицях свого рідного села та прийти до школи у різних черевиках? І хоч як би не старалися мої любі батьки та вчителі зосередити мою увагу на потрібних речах, в них це не виходило. Родичі радили показати мене педіатру, а сусіди винесли свій вердикт: «Позщблено». Але й ті й інші зовсім не мали рації.
«Така вже вродилася, переросте» – поставила свій діфгноз моя мудра бабуся. На тому й зупинилися.
Але для прискорення того самого «переросте» у третьому класі мене посадили за парту до суцільного відмінника і найкращого учня нашого класу – Слави. Звісно, йому це не дуже сподобалось, та виховання і чемність завадили сперечатися з рішенням вчительки.
Так і просиділи ми з Славиком за однією партою до останнього дзвоника одинадцятого класу. За ці дев’ять років ми дуже звикли один до одного. Немов нянька Слава оберігав мене і виховував. А я ніяк не могла збагнути, як же в цього хлопчика-знайки виходило все робити «як треба»?
Отже, за час нашої такої своєрідної дружби ми з Славиком встигли безліч разів посваритися та стільки ж примиритися. Декілька разів я боляче штовхнула його, й один раз він все ж таки відповів мені тим самим, після чого, в принципі, я зрозуміла, що Слава подорослішав, й перестала застосовувати до нього фізичну силу. Отже наче Інь та Янь ми були завжди разом і окремо одночасно.
Згодом, ми зі Славою все більше дратували один одного – прийшов час першого кохання. Мені дуже подобався розбишака Жека з паралельного класу, а Слава почав зустрічатися з примірною дівчинкою – Олесею. Та коли мій обранець врешті решт звернув на мене увагу, мені вже було не до цього – ревнощі до Лесі турбували серце. Добре, що цей період швидко минув і ми знову зі Славиком були разом.
Настав час перших кроків дорослого життя, мій вірний друг вступив до престижного вишу Києва, а я вступила до медичного училища сусіднього містечка. Добре закарбувався в моїй пам’яті той момент, коли я проводжала Славу до столиці. Там, серед натовпу він вперше в житті обійняв мене і сказав: «Будь обережна, роззява!». «Як же, без тебе?» – ледве стримувала сльози я.
Після цього розвела доля наші життєві стежинки далеко-далеко. Спершу ми листувалися, згодом, нагальні проблеми відтіснили на другий план таке спілкування. Приїздивши додому, я завжди цікавилася в батьків чутками про мого друга, та у відповідь лунали якісь історії, добре приправлені непевними словами: «Начебто, хтось казав, ніби…»
Так, поступово, все далі і далі відходив від мене у прошарок пам’яті мій вірний Слава. Врешті решт, мудрі бабусині слова набули своєї пророчої сили і я дійсно «переросла». Навчилася виховувати в собі зовсім нову, відповідальну й пунктуальну людину, чим і досягла деяких кар’єрних успіхів. А після заміжжя і народження дітей, моє життя взагалі набуло свого істинного сенсу. Я почувала себе цілковито довершеною особистістю…
На десятиріччя нашого випуску я дуже поспішала, й, відверто кажучи, нервувала, як ніколи. Адже однокласники пам’ятали мене як цілковиту ходячу проблему – бoмбу, яка ось-ось має вибухнути, якщо біля неї немає її вірного запобіжника. Окрім того, мене сповнювало велике бажання побачити Славу, розпитати про його життя, поділитися своїми радощами…
Та всі мої сподівання виявилися марними – він так і не прийшов. Розпач й хвилювання наповнили серце, а в голові виникали десятки риторичних запитань. Після тривалих розпитів класної старости, дізналася, що невдовзі після Славиного одруження, його батьки також переїхали до Києва, таким чином, про подальшу долю цієї родини ніхто з наших нічого не знав. Так, після деяких власних розслідувань, я залишила марні пошуки – дійшла висновку: «Не судилося».
З того моменту пройшло чотири роки, мереживо людської долі саме вирішає випадкові зустрічі. Так вийшло і в нас зі Славою, вірніше з Святославом Петровичем. Нещодавно мені довелося потрапити до Києва з робочим відрядженням. Після презентації нової фармацевтичної лінії, нашій делегації трапилось декілька годин вільного часу.
Прогулюючись широким тротуаром, ми з колегою вирішили поблукати мальовничими Київськими куточками. Проходячи повз яскраві вітрини, ми вели приємну бесіду, аж раптом я помітила велику чорну машину, що на швидкості неслася прямо на нас.
Інстинкт узяв своє, за долю миті ми відскочили неначе ошпapені з того місця та авто й не думало зупинятися, воно в’їхало в дзеркальну вітрину.
Ми ринулися до авapії, на щастя в той момент в магазині нікого вже не було, а з машини ледве виліз неймовірно повний чоловік у строгому костюмі. Підійшовши до нього ми зрозуміли – не тверезий.
«Вам допомогти?» – непевно звернулася я. «Собі помагай! Кypва!» – у відповідь почулася лайка. Голос видався мені занадто знайомим і я підійшла ближче до чоловіка. «Вибачте, ви впевнені, що вам не потрібна допомога?» – наполягала я.
«Я ж сказав, забирайтесь звідси! Тут шоу нема! Чого вирячилась, роззява!?» – кричав на мене скpивaвлений водій.
«Слава?» – невпевнено пробуркотіла я.
«Який я тобі Слава? Та ти хоч знаєш з ким балакаєш? Я ж таких як Ви, масажисток…. – далі йшла суцільна нецензурщина.
«Це ж я, твоя роззява, Слава!» – на емоціях продовжувала я. «Ти…» – округлились Славині очі. «Ну!» – вигукнула я. «Слухай, ти цей, візитку мою візьми. Як хочеш дзвони. А зараз мені зовсім не до тебе, чесно!» – сухо промовив чоловік.
На тій візитці можна було побачити ім’я та високу посаду мого давнього знайомого, та нажаль там не було вказано де ж віднайти найцінніші людські поняття: «Виховання, сумління, честь, людська подоба»…
За тими номерами я так і не зателефонувала, та й з тієї авapії пройшов вже деякий час, але душу мою не полишає тpивога: «Куди котиться цей світ? Що робить з людьми влада й гроші? Куди ж подівся «мій» Слава і хто тепер поміж нас «Роззява»?
