Привіт! Ти одна? – запитав він.
Так, а ви щось хотіли? – розгубилася я, дивлячись на нього.
Він посміхнувся, і в його усмішці було щось відразу привабливе, але й трохи загадкове. Я не могла сказати, чому, але мені одразу стало цікаво.
Ні, просто ти мені дуже симпатична, і я хотів би познайомитися з тобою, – сказав він, і ці слова для мене стали чимось більше, ніж просто компліментом.
Я здивувалася. Зазвичай я не була та, яку легко можна було б вразити. І все ж, ця проста фраза, сказана без зайвого пафосу, чимось зачепила мене.
Я Оля, – представилася я, навіть не знаючи, чому відчула таку потребу.
Василь, приємно познайомитися, – відповів він, і простягнув мені руку. У нього була дуже тепла і міцна рука, і коли я її потиснула, я зрозуміла, що з ним можна почуватись в безпеці.
Ми розговорилися. Спочатку було трохи незручно, бо я не знала, що йому сказати, а він так по-доброму дивився на мене, ніби кожне слово, яке я вимовляла, мало якусь величезну цінність. А потім все пішло природно. Я дізналася, що Василь працює в арт-галереї, пише вірші і обожнює малювати.
А ти чим займаєшся? – запитав він, і я почувалася важливою, коли він ставив це питання, ніби моє життя теж мало якусь значущість у його очах.
Я працюю дизайнером. Створюю інтер’єри. Мені подобається поєднувати стиль і функціональність, щось естетичне й практичне, – пояснила я.
О, це цікаво!
Того вечора я не могла перестати думати про Василя. Всі ці місяці, які минули після тієї випадкової зустрічі, стали для мене невеликим святом. Кожен його сміх, кожен погляд, кожна хвилина, проведена разом, приносили радість. Він був зовсім інший — не такий, як інші чоловіки, яких я зустрічала раніше. З ним було легко і цікаво, і навіть коли ми не розмовляли, я відчувала, що просто бути поряд з ним — це вже як маленька перемога.
Олю, я маю до тебе одне прохання, – сказав Василь одного вечора, коли ми сиділи на дивані в його квартирі. Він ніби шукав слів, і я одразу відчула, що щось важливе.
Так, що сталося? – запитала я, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі.
Ти б хотіла пожити зі мною? Я не кажу про шлюб чи щось таке, просто хочу, щоб ти залишалася тут, – він подивився на мене з серйозним виразом обличчя, але з легким натяком на невизначеність.
Мені стало не по собі. Що це означає? Я не була готова до такого кроку, але в той же час щось у мені тягнуло залишитись. Я відчула, що це може бути тим моментом, коли щось змінюється, коли життя набуває нового ритму. І все ж…
Ти хочеш, щоб я просто переїхала до тебе? – запитала я, намагаючись виглядати спокійно, хоча в душі виникали тисячи запитань.
Так, якщо ти хочеш. Я не змушую тебе. Я просто відчуваю, що це правильно, – відповів він.
Я задумалася. У нього була маленька однокімнатна квартира, в якій він жив разом зі своєю бабусею, яка вже ледве ходила, але завжди встигала влаштовувати цікавий хаос, коли приходили гості. Я пам’ятала, як під час моїх попередніх візитів бабуся постійно питала мене, коли я вже буду «по-справжньому» у нього. Вона завжди сміялася, наголошуючи на тому, що без шлюбного штампу в паспорті вона мене не сприйматиме. Мене це трохи дратувало, але я намагалася не реагувати.
Добре, давай спробуємо, – сказала я, хоча внутрішньо відчувала, що це не так просто, як здається. Я боялася того, що може статися, коли будемо разом у замкнутому просторі. Бабуся, постійні дрібні суперечки, звички, які я ще не знала…
Перші кілька днів було дивно. Я прокидалася поруч з ним, в його ліжку, і це відчуття якось змішувалося з непевністю. Я не могла звикнути до присутності бабусі, яка постійно скаржилася на здоров’я, а потім знову починала свою розповідь про молодість Василя, коли він ще був маленьким хлопчиком. Від цього стало вкрай незручно. І навіть коли я пропонувала допомогти з чимось, бабуся відмовлялася, пояснюючи, що “все, що потрібно, я вже зробила”.
Але більше за все мене турбувало, що Василь став більш замкнутим. Він мовчав, часто затримувався на роботі, а коли повертався додому, з ним було складно поговорити. І ось одна зі звичайних вечерь, коли ми сиділи втрьох, я раптом сказала:
Василю, я не розумію, чому ти все частіше мовчиш. Ти такий був відкритий на початку, а зараз… Я не знаю, що змінюється.
Він подивився на мене і лише відповів:
Я не хочу, щоб все зіпсувалося, Олю. Я не знаю, як правильно все сказати, але я боюся, що ми не готові до цього кроку.
І в той момент я зрозуміла: щось сталося. І якщо ми не подолаємо це разом, то наша історія може так і залишитися на рівні просто гарного початку.
Навіть не знаю що робити дальше?
Що б ви мені порадили?
Автор: Олеся.
