Вероніка завжди вважала Ігоря і Катю зразковою парою. Вони були бездоганні. Така гармонія в них була, що навіть вона, яка щодня спостерігала за їхнім життям, не могла не захоплюватися їхнім ідеальним партнерством.
Це були ті люди, які могли б бути героями будь-якої казки. Ігор — успішний, розумний, серйозний. Катя — весела, з легким характером, але водночас мудра. Вони так добре доповнювали одне одного, що Вероніка навіть почала мріяти, що колись і вона зустріне когось подібного.
Але її власне життя з Віталієм виглядало зовсім не так. Віталій, хоча й був привабливим чоловіком, мав певні особливості, які заважали Вероніці спокійно сприймати їхні стосунки.
Він був надмірно емоційним і часто змінював свої настрої. Одного дня він міг бути найкращим другом, а наступного — віддаленим і холодним. Її рідні й друзі казали, що він має дуже нестабільний характер, але Вероніка все одно залишалася з ним.
І ось, одного вечора, коли вони сиділи у кафе з Ігорем та Катею, вона почула, як Ігор сказав:
— Ну, не знаю… Катя, мабуть, вже пора подумати про те, щоб прийняти від мене пропозицію.
— Та що ти? Ти мене лякаєш! — сміялася Катя, але в її очах з’явилася невелика тінь серйозності. — Може, краще спершу поїдемо в подорож?
— Ні, — Ігор серйозно подивився на Катю, — я хочу, щоб ти стала моєю дружиною.
Ці слова ніби вдарили Вероніку, хоч вона й не була частиною їхніх стосунків. Її думки одразу понеслися до її власних стосунків із Віталієм.
Вона дивилася на них і розуміла, що вони — на крок попереду. Їхні стосунки, можливо, були ідеальними. Ігор не боявся говорити про майбутнє, тоді як вона з Віталієм постійно уникали цієї теми. Ніби обоє розуміли, що не готові до серйозних рішень.
Коли вони розійшлися того вечора, Вероніка весь шлях додому мовчки йшла поруч із Віталієм. Вона знала, що наступного дня, можливо, він знову зателефонує і запитає, чому вона така сумна. Віталій умів вгадувати настрій і завжди намагався змусити її посміхнутися.
— Ти про що задумалась? — запитав він, коли вони увійшли до її квартири.
— Про… про нас, — відповіла вона, не дивлячись на нього.
Віталій підійшов і обійняв її.
— Що не так? Я ж не зробив нічого поганого, — голос Віталія звучав здивовано, але також й дещо тривожно.
— Ні, все нормально, просто… Я на цих двох подивилася, — Вероніка зітхнула, сівши на диван. — Ігор сказав Каті, що хоче зробити їй пропозицію. Знаєш, вони такі… ідеальні.
Віталій сів поруч, знову обняв її, але цього разу здавалося, що він намагається зрозуміти, чому саме ці слова зачепили її так сильно.
— І що з того? Які твої плани? — запитав він, мовляв, це був абсолютно невинний питання, але в ньому все одно промайнула нотка зацікавленості.
Вероніка мовчала, не знаючи, як відповісти. Вона не могла пояснити, чому саме ці слова Ігоря так її тривожать. Може, вона просто почала відчувати, що її стосунки з Віталієм не рухаються в тому напрямку, в якому вона хотіла б.
— Що, ти хочеш, щоб я тобі запропонував руку й серце прямо зараз? — запитав Віталій, намагаючись додати легкості в розмову.
Вероніка на мить поглянула на нього, а потім усміхнулася.
— Ні, я не про це… Просто ми з тобою, мабуть, навіть не розмовляли про це. Ти ж не казав мені, що хочеш одружитися.
Віталій замовк. Він виглядав не так, як зазвичай, коли його щось вражало. Він схиляв голову, мовби намагаючись підібрати слова.
— Ти хочеш, щоб я сказав це? — його голос звучав дещо занепокоєно, але й водночас серйозно.
— Я не знаю… — відповіла Вероніка, її голос звучав несміливо. — Може, я просто хотіла зрозуміти, чи ти взагалі бачиш наше майбутнє.
Тиша затягнулася. Віталій не поспішав відповісти, але видно було, що він теж думає. Це було не те, що вона очікувала від нього. Вона відчувала, що є якась незрозуміла прірва між ними, яку вона не могла зменшити.
Наступного дня, коли вони зустрілися знову, Віталій здавався трохи іншою людиною. Він був більш відвертим, але й знову зовсім не такий, як Ігор. Ніби навіть ціла атмосфера навколо них змінилася.
— Ти знаєш, я багато думав про те, що ти сказала, — почав він, коли вони пили каву. — І ти маєш рацію. Я й сам не зовсім розумію, куди ми йдемо.
Віталій поглянув на Вероніку з серйозним виразом обличчя. Вона помітила, як він зацікавлено поглянув на її очі. Віталій знову зробив паузу.
— Може, ми можемо спробувати знайти спільну мету. Я не знаю, але ми не повинні залишатися в такій невизначеності.
Для Вероніки це було не те, чого вона очікувала. Віталій не зробив кроку вперед. Він говорив про «спільну мету», а не про конкретний крок — можливо, навіть не замислювався про це.
Того ж вечора, коли вони сиділи разом на дивані, він раптом обійняв її і сказав:
— Вибач, що я не обговорював з тобою цього раніше. Просто я не знав, як правильно. Але я готовий зробити крок, якщо ти хочеш.
Це був той момент, коли Вероніка зрозуміла, що між ними все одно є відстань. Відстань, яку не можна просто так закрити словами. Ігор і Катя були разом і знали, що вони хочуть. А вона з Віталієм відчувала, що стоять на місці, і її питання залишалися без відповіді.
Вероніка посміхнулася йому, але ця посмішка була вже не такою, як раніше. Вона усвідомлювала, що може прийти момент, коли їй доведеться зробити важливий вибір — і не лише між Віталієм та кимось іншим.
Це був вибір між тим, чи продовжувати жити в невизначеності, чи йти вперед. Вона ще не знала, якою буде її відповідь.
Віра Лісова
